Солома була волога, на ній довго не поспиш, та все ж це, мабуть, краще, ніж гола кам’яна долівка.
Мо помовчав якусь хвилину, але вона здалася цілою вічністю. Він обвів поглядом голі стіни, замкнені двері, брудну підлогу..
– Здається, настав час розказати тобі всю цю історію, – нарешті промовив. – Хоч я, власне, збирався розповісти її тобі не в такому невеселому місці й трохи згодом, коли підростеш…
– Мені вже дванадцять, Мо!
Чому дорослі гадають, нібито дітям легше сприймати секрети, ніж правду? Хіба діти не здогадуються, що всі оті темні історії дорослі придумують лише задля того, щоб не виказувати своїх секретів? Аж через багато багато років, коли Меґі матиме власних дітей, вона зрозуміє: буває така правда, яка по вінця сповнює серце відчаєм, і її не хочеться розповідати нікому, а своїм дітям і поготів. Хіба коли знаєш, як тому відчаю протиставити надію.
– Сідай, Елінор, – сказав Мо й посунувся трохи вбік. – Це історія досить довга.
Елінор зітхнула й заходилася довго вмощуватись на вологій соломі.
– Це просто щось неймовірне! – мурмотіла вона. – Усе це просто щось неймовірне!
– Я про це розмірковую вже дев’ять років, Елінор, – сказав Мо й почав свою розповідь.
Тоді
Він узяв книжку.
– Я тобі почитаю. Для настрою.
– А про спорт у ній є?
– Про фехтування. Бої. Тортури. Отруту. Справжнє кохання. Ненависть. Помсту. Велетів. Мисливців. Лихих людей. Добрих людей. Чарівних жінок. Змій. Павуків. Страждання. Смерть. Сміливців. Боягузів. Силачів. Погоні. Втечі. Брехню. Правду. Пристрасть. Чудеса.
– Звучить непогано! – відгукнувся я.
Вільям Ґолдман. Принцеса наречена
– Тобі сповнилося тоді, Меґі, рівно три роки, – почав Мо. – Я ще й досі пригадую, як ми святкували твій день народження. Я подарував тобі книжку з картинками. Оту, що з морською змією, яка обвилася навколо маяка і в якої болять зуби…
Меґі кивнула головою. Та книжка й досі лежала в її скриньці й уже двічі вбиралася в нову палітурку.
– Ми? – перепитала вона.
– Я і твоя мама.
Меґі струснула зі штанів кілька соломинок.
– Я вже тоді не міг спокійно пройти повз книгарню. Будинок, де ми жили, був дуже маленький – ми називали його і взуттєвою коробкою, і мишачою норою… Яких тільки імен ми йому не придумували! Але того дня я знов накупив в одній букіністичній книгарні цілу коробку книжок. Елінор… – Він кинув погляд у її бік і всміхнувся. – Елінор декотрі з тих книжок неабияк би потішили. Була там і Каприкорнова книжка.
– То вона належала йому? – Меґі вражено звела очі на батька.
Однак той похитав головою:
– Ні, річ не в тім. Але… Але краще все до ладу. Твоя мама, як побачила всі оті книжки, тільки тяжко зітхнула й поцікавилася, куди ми їх тепер діватимемо. Та потім усе ж таки допомогла мені розпакувати коробку. Тоді я щовечора ще читав їй що небудь уголос.
– Читав уголос?
– Так. Щовечора. Мамі подобалося слухати. А того разу вона вибрала "Чорнильне серце". Вона завше любила всілякі пригодницькі історії – історії, сповнені блиску й мороку. Вона могла перелічити напам’ять імена всіх рицарів короля Артура, знала все про Беовульфа й Ґренделя, про давніх богів і не дуже давніх героїв. Любила мама й історії про піратів, та найдужче їй подобалось, коли траплявся хоч один рицар, хоч один дракон чи хоч одна фея. До речі, вона завше ставала на бік драконів. У "Чорнильному серці" жодного дракона, здається, не було, зате блиску й мороку – скільки душа забажає. А фей, а кобольдів!.. Кобольдів мама теж дуже любила. Брауні, Бука Бу, Фенодеррі, Фолетті, з крильцями, як у метеликів… Вона знала всіх їх на ім'я. Одне слово, дали ми тобі цілий стосик книжок з картинками, зручненько вмостилися з тобою на килимі, і я почав читати.
Меґі схилила голову на батькове плече й задивилася на голу стіну. На її брудно білому тлі вона побачила себе такою, якою знала з давніх фотознімків: невеличку, з пухкенькими ніжками, білявими кісками (відтоді вони потемніли), сидить і крихітними пальчиками гортає величезні книжки з картинками. Так було щоразу, коли Мо що небудь розповідав: Меґі ввижалися картини, живі картини…
– Та історія нам подобалася, – провадив батько. – Вона була непогано написана, заселена дивовижними істотами і обох нас захоплювала. Мама любила, коли книжка відкривала щось незвідане, і світ, у який її вело "Чорнильне серце", припав їй до смаку. Часом там западав глибокий морок, і щоразу, коли сюжет ставав аж надто напружений, мама приставляла до губів пальця і я починав читати тихіше, хоч ми й знали, що ти надто заклопотана власними книжками й не прислухаєшся до цієї похмурої історії, якої все одно ще не зрозуміла б. Надворі вже давно стемніло – я добре пригадую, так наче це було вчора. Стояла осінь, і у вікно завівав вітер. Ми затопили грубу (центрального опалення у нашій взуттєвій коробці не було, лише в кожній кімнаті по грубі), і я вже перейшов до сьомого розділу. Ось тоді воно й сталося…
Мо змовк. Він дивися перед себе так, немовби заблукав у власних спогадах.
– Що? – прошепотіла Меґі. – Сталося що, тату?
– З’явилися вони. – Мо перевів погляд на неї. – Зненацька вони постали у дверях, що вели з коридору, так наче щойно ввійшли знадвору. Коли вони обернулися до нас, почувся шелест, немовби хтось розгортав аркуш паперу. На вустах у мене все ще були їхні імена: Баста, Вогнерукий, Каприкорн… Баста тримав Вогнерукого за комір, як тримають мале цуценя, що зробило шкоду. Каприкорн уже тоді любив одягатися в червоне. Але він був на дев’ять років молодший і не такий худий, як тепер. Він мав меча – я тоді меча ще зроду зблизька не бачив. У Басти на поясі теж висів меч, а також ніж. А ось Вогнерукий… – Мо похитав головою. – Той, звичайно, не мав при собі нічого, крім куниці з ріжками. Він показував з нею всілякі фокуси й так заробляв собі на прожиток. Гадаю, нікому з них і втямки не було, що з ними сталось. Я й сам збагнув це вже багато пізніше. Від мого голосу вони випали зі своєї історії, як ото з книжки випадає закладка. Та хіба вони могли це зрозуміти?
Баста грубо штовхнув Вогнерукого, той упав, а Баста ще хотів був витягти з піхов меча. Однак його руки, бліді, мов папір, вочевидь ще не мали достатньо сили. Меч вислизнув йому з пальців і впав на килим. Лезо мало такий вигляд, немовби на ньому запеклася кров. А може, то були просто відблиски вогню. Каприкорн стояв і роззирався. Здавалося, в нього паморочиться голова, бо він заточувавсь, як ото дресирований ведмідь, що надто довго крутився на місці. Схоже, саме це нас і врятувало – принаймні так завжди запевняв Вогнерукий. Якби Баста і його володар були вже при силі, то, мабуть, повбивали б нас. Але тоді вони ще не зовсім переселилися в цей світ, і я схопив того огидного меча, що лежав на килимі серед моїх книжок. Меч був важкий, багато важчий, ніж я думав. З тією штукою вигляд я мав, либонь, страшенно смішний. Видко, я тримав зброю як пилососа чи кийка, та коли Каприкорн, похитуючись, рушив до мене, я виставив вістря меча йому назустріч, і він спинивсь. Я щось забелькотів, намагаючись пояснити йому, що сталося, хоч до пуття не тямив цього й сам. Та Каприкорн лише витріщався на мене своїми водявими очима, а Баста стояв поруч із ним, тримаючи руку на колодочці ножа, і, здавалося, тільки й чекав, щоб володар наказав йому поперерізати нам горлянки.