– Тоді нам треба поквапитись! – сказав Мо.
– І куди ж? – Елінор уже геть захекалась.
Вогнерукий почав роззиратися довкола. "Що він шукає?" – подумала Меґі. Стояла така темінь, що дівчинка майже нічого не бачила.
– Треба йти на південь, – сказав Вогнерукий. – До узбережжя. Нам треба до людей, тільки це може нас урятувати. Там, унизу, ночі ясні й у диявола ніхто не вірить.
Фарид стояв поруч із Меґі й так напружено вдивлявся в ніч, немовби своїм поглядом міг наблизити світанок чи знайти в темряві людей, про яких казав Вогнерукий. Але в цій пітьмі не видно було жодного вогника, якщо не брати до уваги розсипів зірок, що холодним сяйвом мерехтіли далеко високо на небокраї. На мить вони видалися Меґі очима зрадників, їй навіть причулося, ніби вони шепочуть: "Поглянь, Басто, он вони, внизу, під нами! Біжи сюди, хапай їх!"
Вони побрели далі, тримаючись одне одного, щоб не загубитися. Вогнерукий дістав із заплічника Ґвіна, взяв його на ланцюжок і пустив бігти поряд. Ґвінові це, схоже, не дуже подобалося. Вогнерукий мусив раз у раз витягувати його з кущів, куди куницю вабили спокусливі запахи, недоступні людському нюхові. Звірятко пирхало, невдоволено цявкало, напинало й кусало ланцюжка.
– Прокляття, колись я таки перечеплюся через цю малу бестію! – вилаялась Елінор. – Хоч би трохи пожаліла мої натруджені ноги! Хай там що, а я, коли дістанемось до людей, найму в готелі найкращий номер, який тільки можна винайняти за гроші, й покладу свої бідолашні ноги на велику м’яку подушку!
– Хіба в тебе ще лишилися гроші? – недовірливо запитав Мо. – У мене вони одразу все забрали.
– О, мого гаманця Баста згріб теж одразу, – промовила Елінор. – Але я – жінка обачлива. Кредитна картка у мене схована в надійному місці.
– Хіба є місця, надійно сховані від Басти? – Вогнерукий саме стягував Ґвіна з дерева.
– Ну, звісно, – відповіла Елінор. – Жоден чоловік не поривається обшукувати гладких старих жінок. У цьому моя перевага. Декотрі з моїх найцінніших книжок я врятувала саме завдяки…
Вона різко змовкла й закашлялася, коли її погляд упав на Меґі. Але дівчинка вдала, ніби останніх слів Елінор не розчула чи принаймні не зрозуміла, що та має на увазі.
– Не така вже ти й гладка! – промовила Меґі. – І щодо своєї старості теж, мабуть, перебільшуєш.
Лишенько, як же боліли в неї ноги!
– О, вельми тобі вдячна, золотко! – відказала Елінор. – Я, либонь, викуплю тебе в батька, щоб ти разів зо три на день казала мені такі компліменти. Скільки ти за неї візьмеш, Мо?
– Треба поміркувати, – відповів Мо. – Три плитки шоколаду на день, згода?
Отак тихенько перемовляючись, вони продиралися крізь колюче хутро пагорбів. Не мало значення, про що балакати, тільки б якомога далі прогнати страх і втому, що свинцем наливала ноги. Втікачі простували все далі й далі, сподіваючись, що Вогнерукий знає, куди їх веде. Меґі весь час трималася ближче до батька. Його спина бодай трохи захищала її від колючих гілок. Вони раз у раз чіплялися їй за одяг і дряпали обличчя, мов злі звірі з гострими, як голки, кігтями, що чигали на неї в темряві.
Згодом натрапили на стежку й далі пішли вже нею. Стежка була всіяна порожніми патронними гільзами – їх покидали мисливці, що приносили в цю тишу смерть. Іти втоптаною стежкою було, звичайно, легше, хоча Меґі від утоми все одно вже ледве переставляла ноги. Коли вона, засинаючи на ходу, вдруге перечепилася за п’яту Мо, той узяв її собі на спину й поніс, як не раз робив колись давно, коли вона не встигала за його довгими ногами. Тоді він називав її блошкою, дівчинкою пір’їнкою або Дінь Дінь – на честь феї з "Пітера Пена". Часом батько називав її так ще й досі.
Дівчинка стомлено схилила голову йому на плече й спробувала думати про Пітера Пена, а не про змій і не про людей з ножами. Але цього разу власна історія Меґі була надто реальна, щоб її могла витіснити придумана.
Фарид давно вже мовчав. Здебільшого він чвалав за Вогнеруким. Схоже, йому припав до вподоби Ґвін, і щоразу, коли ланцюжок куниці за щось зачіпався, Фарид поспішав визволити звірятко, навіть якщо воно шипіло на нього й намагалося хапнути його за пальці. Один раз Ґвін таки запустив зуби хлопчині у великий палець так глибоко, що пішла кров.
– То як, ти й досі гадаєш, що все це сон? – глузливо запитав Вогнерукий, коли Фарид заходився витирати кров.
Хлопчина розглядав укушеного пальця й нічого не відповідав. Нарешті висмоктав з ранки кров, сплюнув і промовив:
– А що ж іще?
Вогнерукий звів очі на Мо, але той, здавалося, був такий заглиблений у власні думки, що взагалі не помітив його погляду.
– А що, коли це просто нова історія? – запитав Вогнерукий.
– Нова історія? – засміявся Фарид. – Це мені подобається. Я завжди любив усілякі історії.
– Справді? І як же тобі подобається оця?
– Трохи забагато колючок. До того ж хотілося б, щоб уже світало. Але добре, що поки що мені не довелося працювати. А це вже непогано.
Меґі мимоволі всміхнулася.
Десь далеко скрикнув птах. Ґвін спинився і, принюхуючись, задер писок. Ніч належить розбійникам. І належала їм завжди. Удома, в затишку міцних стін і світла, про це швидко забуваєш. Ніч помагає мисливцям: під її прикриттям їм легше підкрадатися до здобичі, в темряві сліпої… Меґі пригадалися слова з однієї з її улюблених книжок: "Тому що в нічні години владарюють Ікло, Кіготь і Лапа".
Вона пригорнулась обличчям до батькового плеча. "Мабуть, тепер мені краще йти самій, – подумала вона. – Адже батько вже так довго несе мене…" І задрімала в нього на спині.
Баста
"Цей ліс, тепер такий мирний, колись, мабуть, сповнювали передсмертні крики", – подумав я. І в моїй уяві тоді постала така виразна картина, що ті крики я чую, здається, ще й досі.
Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів
Прокинулась Меґі від того, що Мо раптом став. Стежка вивела їх майже на самісінький гребінь пагорба. Було все ще темно, але ніч уже зблідла, і вдалині займалося на світ.
– Пора перепочити, Вогнерукий, – почула Меґі батьків голос. – Хлопчина вже аж хитається, Елінор теж добряче набила ноги, а тут місце, як на мене, досить непогане.
– Які ноги? – перепитала Елінор і, простогнавши, важко опустилася на землю. – Ти маєш на увазі оці два оцупки, яких я від болю вже й не чую?