Брязкнула хвіртка, і на подвір'я не ввійшов, а вскочив чоловічок з гвинтівкою; не оглядаючись, він чоботом копнув хвіртку і зразу ж сквапно затупотів обчасами, наче ратицями.
— Драстуйте, діду Ярославе! Драстуйте вам! — загаркавив чоловічок; додріботівши до столу, заглянув одним оком в полумисок, і його обличчя хитренького чорта взялося вдоволенням. — Наварили галушки на три п'яді завдовжки?
— Це, Кирюшо, може, у вашій поліції такі споживають галушки, а в нас звичайні щипанці, — тихо відповів старий, не дивлячись на поліцая.
— А хто їх щипав? Не Яринка? — по всіх закутках метає погляди Кирюша, білки в нього вирласті, а в них непокояться дрібненькі пуголовки зіниць. — От із ким би я тепер хотів побачитись, повидатись та погомоніти.
— Не чіпай її, бо вона зараз не виходить зі смутку.
— А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? — округлює долоні, та обличчя хитренького чорта наморщується непевністю.
— Жаль твого заходу, Кирюшо, — ніби співчуває йому старий. — Ось краще сідай до галушок.
— І сів би на дармовизну, але вже повечеряв, — насупився Кирюша, а очима знову пасе по всіх усюдах, — Це вже з цьогорічного борошна?
— З цьогорічного. На жорнах трохи роздер пшениці, бо скам'яніли тепер і вітряки.
— Вродило ж у цьому році, — трохи пом'якшали коржасті щоки поліцая, на які зсунулись гостряки вух.
— Вродило, та радості нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує зморшки на чоло і не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є. Зрештою, махає рукою і каже правду:
— Достобіса таку службу. Сьогодні, к приміру, мали ми подвійні мордачі — і від начальника поліції, і від крайсляндвірта.
Пасічник віями прикриває очі:
— То хто краще б'є?
Кирюша не вхоплює насмішки і з серцем відповідає:
— Крайсляндвірт! У нього рука в перснях з коштовними камінцями, а б'є навідліг, то й залишає на наших пиках дорогі сліди.
А потім при нас витирає папахчепим носовиком камінці. Культура! — Він повів плечем, на якому висіла гвинтівка. — Так що нема чим похвалитись мені.
— Еге ж, — погоджується старий. — Навіть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насміхаються над ним? Наче ці, тільки хто розбере цього дідугана? І в старому дуплі вогонь тліє.
— ДІДУ, лишень про мою службу анічичирк... І як ви подивитесь на те, щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке діло, — повертає голову до вуликів, що й зараз підворушують бджолине гудіння.
— Не надійся, Кирюшо, на цей мед, бо він має господаря. Краще піди в ліси і пошукай там дику борть.
— Це ж чого на зламану голову у ліси?! — тетеріє Кирюша. Він зразу згадує, як утікав від партизанів, і по його спині гадючиться страх. — Хіба ж у мене три голови на плечах?
— Чого не знаю, того не знаю, — розважливо відповідає дід. — Раніше в тебе була одна голова, а тепер, як пішов ти в поліцію, не відаю, на що там розжився.
— Розжився на дев'ятсот марок, які лежать недалеко від смерті, — жалі та невдоволення пробігли по обличчі Кирюші і змили з нього всю хитруватість. — Ніколи ж не було такого проливу крові, як тепер.
— Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
— Приневолили, діду, приневолили.
— Хто не мав своєї волі, того приневолюють, — знову ніби спокійно каже старий, а Кирюша схилив голову; щось і в ній тривожне сновигав, потім скоса глянув на свою поліцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу, скривився.
— Тож-бо й воно, — сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув і свою провину, і присуд над ним.
— Ваші онуки розумніші: подалися в ліси, а мене зчавив невикрут.
— Хто куди пішов, я не знаю. Тепер у людей доріг ніби побільшало, а життя і хліба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хліб — хто насущний, хто кривавий, — пасічник встає з призьби, йде до комори й виносить звідти невеличку, до ладу запечатану довбаночку. — Бери, Кирюшо. Це з мого вулика.
Тепер чорні стиснуті губи Кирюші проклюнула посмішка:
— Розумні ви, діду, та все одно не вмієте жити на цьому етапі. Я на вашому місці таку солодку розвів би комерцію, що святі Зосим і Савватій у самому раю позаздрили б мені.
— Тоді ставай на моє місце, а ми побачимо твої торги і виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на ліс, кивнув головою старому, та й, розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подріботів двору.
До дідуся підійшла Ярина:
— Чого приходив той гицель?
— Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрітися хотів.
— Хай він з лихою годиною зустрічається.
В далекому полі неохоче сходить ще заспаний місяць і починає вибілювати хмари, які заснули край землі. Стороною знову натужно загули бомбовози, а біля ставу заіржали коні.
— Іди вже, дитино, додому.
— Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
— Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
— А хто — таємниця? Вже й від мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на місяць і неохоче відповідає:
— Не така вежі таємниця для своїх, але тобі не треба бути тут. Отe ж прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасіці не буде й одного пня. То втямила, що воно й до чого?
— Не зовсім.
— Лихо примушує щось робити. Отож вулики я під розписку віддам надійним людям, а коли повернуться наші, то знов зберемо пасіку. Це і всі мої таємниці.
— Вам за таке нічого не буде?
— Поживемо — побачимо.
— Ой...
Яринка обома руками охопила дідуся, притулилась до його плеча.
— Чого ти, маленька? — великою рукою прикриває її плече, на якому дрімає вишита калина. — Чого?
— Бережіть себе, дідусю.
— Постараюсь, бо хоч і гарне місце облюбував на цвинтарі, але не дуже хочеться туди поспішати. Біжи, он уже в долині підводи скриплять. Це до мене.
Коли Яринка вибігла на стежку, що вела до присілка, пасічник виніс з хати зошит і олівець, потім засвітив саморобну воскову свічку, приліпив її до столу і став очікувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сімейку, щоб не понівечили її песиголовці. Треба не забути скропити водою тих бджіл, які ночують на льотках. Спека, то й комасі хочеться бути надворі. От чи завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нічого не знає? І хитрий, і викрут. дивий, і навіть розумний він, та карбованець розчахнув йому і ровум, і душу.