Але ніхто не обізвався. Ні на могилі, ні в її розкопаній середині чоловіка не було, тільки лопата, ломик, довгий чудернацький ніж, молоток, скребачка, скальпель і кругла щітка лежали на сухій трушениці, що мала відбиток людини.
— Лавріне! — скрикнула в розпачі, а світ темно заверетенився довкола неї. Гострі жалі лезами безнадії пронизували жінку, і в тіло ввійшло таке нездужання, що вона простягнула руки до степового марева і впала на могилу. Ніколи Олена не плакала за своїм чоловіком, а це не витримала. Безсовісний, у таку тяжку годину кинути жінку напризволяще, а сам десь на гульки! Завтра ж покине прояву — хай йому і городня цибуля, і могильне золото, а вона перейде жити до матері.
І навіть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лавріна, а всі найгірші слова посилала на голову невідомій окаянниці, яка зуміла звадити її довірливого чоловіка, бо він такий, що і в спокійну годину лінувався примірятися до відьомського кодла. Здається, навіть до неї, коли вона дівувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне над нею гарячими вусищами і мовчить, як гриб у траві, — чи то думки, чи золото вусів виважує. Стовп із очима, та й годі.
І не витримає вона:
— Чого ти мовчиш, Лавріне?
— А я зорі лічу, — посміхнеться лагідно-лагідно і підведе голову в небо.
— Хтось лічить гроші, а ти зорі?
— Кожному своє, — бережно прикрилить руками її плечі та й эяову мовчигь. Ото буде комусь із таким нудьги на ввесь вік. Тоді вона і в думці не мала, що віддасться за Лавріна.
А час минав. Відскрипіла возами осінь, на санях від'їхала зима, і вербовим човником до їхніх бродіи пріюилась носпа. З весною, одваджуючи хлопців, до неї щовечора почав приходити Лаврін. І треба було б нагнати його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до запівнічної години, підсміюючись над ним і дивуючись із себе: гарне має дівування.
Одного вечора, коли саме зацвіли сади, зірвався шалений вітер, і вишневий цвіт, накупаний місячним морехом, закружляв навколо них.
— Заметіль, — прошепотів Лаврін і вперше несміло пригорнув її.
— Яка заметіль? — хотіла вивільнитись з його обіймів, та чогось застигла, мов заворожена.
— Заметіль вишневого цвіту.
— Як ти гарно сказав! — здивувалася вона. — Неначе по писаному.
— Я ще й краще можу сказати, — чогось глухо пробурмотів Лаврін. — Е? — не повірила вона.
— Справді можу.
— То скажи, Лавріне, — завмерла в його обіймах. Треба було б відштовхнути його, та де й поділася сила в розімлілих руках.
І тоді, увесь обсипаний вишневим цвітом, він нахилився до
її вуст, торкнувся їх і тихо пробурмотів:
— Виходь за мене, Олено, бо не можу більше дивитися, як ото коло тебе інші дурні крутяться. То, щоб не лічив комусь ребра, виходь.
Вона хотіла віджартуватися, як не раз віджартовувалась од паруботи, але раптом відчула, що десь поділись у неї і жарти, І голос, а щось полохливе і солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметіль вишневого цвіту?..
Тепер уже Лаврін запитав її, як не раз вона питала його:
— Чого ж ти мовчиш?
Вона тільки зітхнула, не знаючи, що робиться з нею і що робити їй, а він рукою поліз до її грудей, яких вона соромилась, бо великі були.
Сором і страх охопили її. Невже отак і приходить судьба?
— Які в тебе груди гарні, — провуркотів Лаврін і поцілував впадинку між ними. — І вся ти дуже славна. Ні в кого нема отакої знади.
Певне, це доконало її. Не на дівочивчись, вона вже ставала його.
— Лавріне, рідний... мій... — прожебоніла в довірі за своє дівоцтво, за всі свої дні, що минули, що прийдуть.
Тоді парубок випростався, міцно пригорнув її і прошепотів у вухо:
— Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обіймів.
— Що, Лавріно, сказати?
— Що я рідний... твій. Це так гарно.
— Рідний, мій... Правда ж, мій? — І вперше довірливо прихилилась до парубочих грудей. І де він узявся на її голову, і до взялася ота заметіль вишневого цвіту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметіль, і Лавріна, і оті паршиві золоті вуса, в які й досі не заходила осінь? Ідол ти, ідол, та й більш нічого. Хоч би дітей посоромився.
Згадавши близнят, Ярипку, ще ревніше затужила жінка, забуваючи гріх чоловіка. Та згодом від броду вона почула тупіт копит. Витираючії хусткою обличчя, Олена підвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого це по ночах мордує в степу? Чи не поліцію? І яке ж було її здивування та обурення, коли вона впізнала свого Лавріна. Бач, їде від полюбовниці, смалить люльку, ще й курникає щось під ніс. Злість одразу висушила жіночі сльози. І коли кінь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зірвалася на ноги.
— То де ти, гріховоднику, отак час убиваєш?! Тільки не бреши мені!
— Олено?! Та не може бути?! — вражено витріщився Лаврін, ніби вона з помелом була, а далі тихо засміявся, вийняв з рота бісову люльку й скочив з коня.
— Так весело в тієї лахмітниці було? — стає насупроти чоловіка, ладна видряпати з нього очі.
— Почекай, почекай, не торохти, як січкарня. У якої лахмітниці? — дивується чоловік.
— У тієї, з якою ночуєш, краще б ти в цій могилі ночував.
— Тю на тебе, несамовита, — не розсердився, а добряче-добряче витрусив з-під ідольських вусищ сміх і краплини місяця. — От кіно на старості літ.
— Па старості, на старості! — перекривила Олена. — А де ж ти молодикуєш у запівнічну годину?
— Всі ви, баби, одним миром мазані, — безнадійно махпув рукою чоловік. — Це ж треба з-за дурних ревнощів глупої ночі прителющитись у степ. І кроволюбів не побоялася!
— Не забивай мені баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жінці можна казати, — підсміюючись, розважливо відповів Лаврін.
— Тоді приводь свою задрипу не тільки для спання, а й дориботи, — і Олена крутнулася од чоловіка, щоб гайнути в село.
— Та вгамуйся, нарешті! Чого так роз'юшилась? — Лаврін стистнув жінчину руку.
— Як не скажеш, де був, то тільки й бачив мене! — пашіла від гніву, а в очах замість звабливого оксамиту металися оси.
— Та скажу, забісована, — здвигнув плечем. — Невже, справді, дурні ревнощі потьмаріїли твою розумну макітру? — і знову посміхнувся тією посмішкою, що так непокоїла жіноцтво. Бабодур, та й годі.