— А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
— Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?
— Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:
— І дурість не завжди заборониш... Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.
— Поночі? — здивувався Данило.
— Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? — заграв стрілами бріи Сагайдак.
— А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?
— Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди — не журба! — • І щось своє згадав Сагайдак. — А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, — .дитидсз-ва, потім, наче Сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи. і турботи, а зрештою — рукі і прощання. Жій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються...
— То й по конях, — обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полоуали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.
— Ось тобі влада в руки — печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. — Він простягнув Данилові руку. — То й бувай.
— Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
— Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, — відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: — Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?
— Чув.
— І що подумав собі?
— Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.
— Догадливий ти, — примружився Сагайдак... — На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.
"І що воно за людина? Підсміюється, насміхається чи насправді хоче якось допомогти?"
Сагайдак, певне, зрозумів, що думає Данило, і шепнув йому:
— А хочеш, я тобі пособлю.
— Це ж як? — оторопів ще необраний голова.
— Завтра після зборів ми з тобою вкрадемся на найбільший став, де й півпудові коропи вигулюються. Там господарює мій добрий знайомий, то й підкотимось до нього з возом і мішками. А післязавтра вари юшку і дітям, і орачам.
— Збиваєш хлопця з пуття? — негадано обізвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно відповів:
— Та ні. Це ми, як рибалки, про королівську юшку говорили.
— Королівську чи циганську? — запитав без огуди...
Отак негадаио і розгорнулась нова нелегка сторінка ііиго життя. І перше, з чого він почав, головування, — обійшов усі хати села, заглянув у очі і старих і малих, набрався в них журби та й пішов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзі обнялися, міцніший Василь легко підняв Данила вгору.
— Василю, не відривай мене від землі. На це інші знайдуться.
— Бідний ти, Данило, ох, і бідний, — засумували сизі, незвичці на темному виду очі.
— Будеш і ти зі мною бідним, — пообіцяв Данило.
— Це ж як?
— Сідай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дітей. Завтра ж для них відкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тільки два мішки зерна та ложку молока з колгоспу. От і допоможи нам.
— Чим же я можу допомогти? — насторожився Гарматюк.
— Отим молоком, що приносять тобі на пункт. Звітуєш ти раз на місяць?
— Раз.
— То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти віддавай мені невелику частку масла. За нього я вторгую все потрібне дітям. А з відвійок будемо робити пісний сир. Його вийде, як я підрахував, по триста грамів на людину. А це вже щось важить.
— Швидко, по-злодійськи ти підрахував, — огудливо похитав головою Гарматюк.
— Не я — сама біда підрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на річку, і з улову будемо варити на полі юшку для всіх. Це щастя, що маємо річку й ліс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блідністю:
— Даниле, це ж через місяць суд нам...
У Данила затремтіли вуста, він обняв друга:
— Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повір, люди зрозуміють нас.
— Коли? — похнюпився Василь.
— Якщо не тепер, то в четвер...
Як це недавно і як це давно було. Що ж, і він наробив помилок, та було й виправдання у нього: для людей він не жалів ні свого часу, ні свого серця...
— Крийок-крок, крийок-крок, — вже ближче, як доля його, обізвався молодий погонич, і Данило поурмлепою травою почав спускатися до татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало...
VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самі вінця затік сонцем, колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збірнотою відлунює розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки, дрімотне квиління ліри й ще десятки згуків, що має ярмарковий коловертень. А над усім цим, угорі, обабіч спадистої дороги, стоять два вітряки і хрестами крид перелопачують блакитні шовки неба.
Семен Магазаник любив і торжища, і гульбища після них, хоча й не раз доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. І під яким би він хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи біля скитка, норовисто обертав од нього голову — і досі не міг забути ні зерна в ньому, пі тієї колотнечі, що була від нього. А сниток, хоч і руйнувався, все одно тримав на стінах горобину, що і в люті зими червоніла гронами ягід і скликала в гості лісове птаство.
Сьогодні лісник приїхав не так щось купити, як прицінитися та домовитися з цибульниками й садівниками, що він може мати від них на ранню осінь, бо хіба далеко до неї? Зап'єш косарщину, зап'єш зажинщини — та й думай про кожуха і дорогу на Сибір. Від однієї згадки про це Магазаник відчував холод у міжпліччі й свіжий карбованець біля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич, який на всю округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лісника:
— Тобі, Семене, я зможу дати цибулі або часнику тільки на закуску, — й підвів гаряче золото вій на такі часничини, яких і на виставці не побачиш. За цс добро в Сибіру одразу відхопиш торбу грошей і ходи кумом королю.
— Це ж чого тільки на закуску? — стурбувалося жорнувате обличчя Магазаника, скривилися перестояні віхтики вусів. "Бач, рудий, мов шершень, а комизиться".