— Хто там?
— Це я, Данило.
— Ой Данилку! Я зараз! — Тітка відхилилась од вікна, заметушилась по хаті, видно, шукаючи одяг, потім підбігла до дверей, загрюкала засувом і впала в обійми Давила. В її ще звужених сном очах було стільки щирої радості, що захотілося припасти до неї обважнілою головою, як колись, дитиною, припадав до матері:
— Який же ти молодець, що надумався провідати свою тітку! Ходімо ж до хати!
Він переступив поріг і увійшов у настій молодих папіровок, свіжого хліба і свіжих фарб. На стіні недалеко від покуття в рамках з втемнілої осики красувався тітчин малюнок: на лісовій галявині гінко, по-лелечи підвелася копичка сіна, а неподалік од неї на сіножаті з косою і граблями стояли журавель і журавка.
Древлянський наївний світ зворушливо дивився на людину віщими очима птиць і спокоєм літа. "Був собі журавель та журавка..."
— Сідай, Данилку. Я зараз постіль приберу, скупорощу сніданок, — веретеном закрутилася тітка.
— А може, не треба, — сів у знемозі на лаву.
— Чого ж цс по треба? Хіба я гостю не рада? — Марина, несучи посмішку під віями, підійшла до Данила, та відразу стривожилась: — Ти чогось таким марним став? Чи не занедужав, бува?
— Ні, — Данило підійшов до світла й загасив його.
— Це нащо?
— Щоб не накликати на вас лихо.
— Що ж сталось, Данилку?! — скрикнула жінка й тривожно повела тонким станом.
— Оце ж, тіточко, і я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.
— Тебе?! — зойкнула, не повірила жінка. — Не жартуй так страшно. Невже це правда?
— Як чуєте. От і пішов я зі свого села, сам не знаючи куди.
— Добре зробив, що до мене прибився. Тільки ж чим я тобі пособлю? — Вона безпорадно припала головою до його грудей.
— Не треба, тітко Марино, не треба, — торкається рукою її обличчя, її кіс, що пахнуть літом і сном. Жінка відхилилась, глянула на нього:
— Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на твоєму весіллі погуляти, а бач, якого дочекалась весілляМирослава ж знає?
— А вже, либонь, знав. Погана звістка не лежить.
— Це б тільки жити, тільки тішитись вам.
— Коли можна, я день-два перебуду у вас?
— Хоч і рік. Удень сидітимеш у клуні, там уже сіно є, а вночі тут. Це ж ти навіть малюнків не побачиш. За них мені Київ премію дав. Ой, що я, дурна, кажу. Хіба тепер до цього?..
Вже благословлялося на світ, коли він перебрався до старої клуні, виліз на засторонок, де його чекала немудра постеля — двоє ряден і подушка.
Цей день отягнувся йому за рік. І що тільки не передумалось, і що не згадалось, а рятунку не було і сну не було. Він довго 'дивився, як на бантині вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого срібла; потім на другому засторонку, де лежала торішня солома, почув тихеньке попискування і неголосне квоктання курки. І знову попискування, і знову квоктання, З цікавості добрався до засторонка й у кутку його побачив занековону квочку, біля неє не вмило жовтими грудочками подиймались і падали вогкі, щойно вилуплені курчата. В намистинах їхніх очей ще не було жодної тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля і хвилястою смугою почала підійматися: якийсь невідомий орач спіднизу вів свою борозну, а землю підводив угору. Данило до краю проораної борозенки приклав руку, і невидимий орач боляче дряпнув її: не заважай працювати. Or і маеиі урок навіть од крота.
Повернувшись на свій засторонок, Данило побачив, що з-під подушки вибився ріжок якоїсь книжки. Це були українські думи. Він розгорнув їх і з жадобою, як, здається, ніколи, припав до трагедійного й героїчного слова, до трагедійної й героїчної історії, і вона почала тамувати його болі більшими болями й гоїти його надламану гілку духу. Він бачив далеке килиїмське поле, і козака Голоту в бою, і ту годину, коли з блакитного вечора виїжджав червоний козак Терентій.
Ой поле килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годппі сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі маля
І неприятеля під нозі топтали.
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка,
Даруй, боже, на многі літа!
Уже надвечір'ям заблакитнавився день, уже й сизі тіні шугнули в клуню, за селом пішло різноголосе ревище корів, а вулиці повіяло пилом, луками й молоком, коли дверцята клуні відчинила й одразу ж зачинила тітка Марина.
— Данилку, як ти там? — аж чути, що б'ється тривога не тільки в слові, а й у сетщі жінки.
— Вчу думи, може, колись знадобиться, — навіть сяку-таку посмішку вибив устами.
— Цю книжку мені теж у столиці подарували. А а тобі їсти принесла: першу молоду картоплю з укропом. Ти любив її колись, і твій батько любив, — метнулась до закутка, звідти винесла діжечку, фартухом обтерла її, поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що здімало пару, глечик в холодним кисляком, хліб і огірки — просту селянську вечерю, яка нагадала йому ті літа, коли ще жону його тато й мама.
— Може, разе" повечеряємо? 7
— Та ні, — зітхнула жінка, вийняла а його чуба стеблину сіна, а коли Даиюїо— почав вечерятіг, скорбно підперла рукою щоку. Отак і його маги в турботву годину стояла біля нього.
Крізь щілини заглянуло місячне проміння, воно ще більше підвело тіні жіночого смутку, і Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цій добрій душі, для якої завжди чиєсь гере було її горем.
— Спасибі, тіточко.
— Нема за що, — знову зітхнула. — А тобі, Данилку, десь треба безпечнішого місця шукати. Він німо поглянув на жінку.
— Це ж нещодавно, як із пекла, придимів недоламок — Стьопочка Магазаник — і никав навколо хати, і в хату поткнувся, за гебе питався. А потім навіть у хлів заглянув — там двері були відчинені. Я й спитала: — Може, й у клуню хватить совісті влізти?
Блимнув він очима, наче вовк, пробурмотів про такий час і вообче та й повіявся кудись. От і випадав тобі знову дорога.
Тітка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її біль.
— Не треба, тіточко, — поцілував жінку, кклонився їй. — Я зараз і піду.
— Ще рано. Хай споночіє. Я тобі ще торбинку принесу: там хліб, шматок сала, рушник... Хай ніхто не збирає так рідних у дорогу, як збираю я тебе, — провела пальцем по віях, пригнулась і, наче тінь, вийшла із клуні.