А Ступач тільки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. І одразу напосівся на нього:
— Ти очманів, чи змалів, чи твій баняк догори дном перовернувся?!
Роман щиросердно розсміявся, притримав коня, що зразу ж почав грати під ним.
— Чого ти, брате, так заговорив зі мною, наче ми вже й не рідня
— Він ще й питає! А коли б кінь зачепив копитом голову Ступача.
— То, може б, тоді в ній всі клепки вакурат стали на своє місце, — безтурботно відказав Роман і запишався: — А славно ж я перескочив через бричку і той гамуз, який сидів у ній?
— Тільки що будем мати за ці перескоки? — зажурився Василь.
— Та нічого не будем мати. Як Ступачеві захочеться позиватися зі мною, то скажу: зноровився кінь. Хай позивається з ним...
— Сьогодні ми жниварі, а ким будемо завтра через твої вибрики? — похитав головою Василь. — Думати треба все-таки головою, а не копитом.
— Покинь, брате, свою лементацію, бо від неї і деиь скисне. А вам ще стільки ділечка треба переробити! — Роман пустив коня риссю, ще ft мкурникав пісеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув і же сушив мізки круговертю життя — на його далекі сторінки не долітав навіть оком, а до близьких прицілювався з єдиною думкою: що від них можна ввірвати собі. І вривав і з лісу, і з поля, і з саду, навіть з любові, бо і в ній без ворохобництва не обійдешся.
До чого ж тепер довірливі пішли дівчата! Нафасонишся увечері, підкрутиш цвяхом чи веретеном чуба — і чешеш на куток, де місяць вибілює дівочі коси; надзиглюєшся біля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо, позітхаєш, скажеш, що вона найкраща в світі, та й прибивайся тихцем до верби чи в садочок, і знову ж не мовчи — вихай язиком, як помелом, але рукам попервах волі не давай, бо обпечешся. Найголовніше в залицянні — це втовкмачити чорнявій чи білявій, що вона найкраща вся або очима чи ніжками і що ти без неї сохнеш, як трава на сонці. А решту вже довершить нічка-звідниця та хміль поцілунків. Отак Стьопочка і входив у любощі, а з них вищулювався зайцем, найбільше боячись дівочих сліз. Де вони тільки беруться в них?
Правда, і Стьопочку було охопило справжнє сум'яття чи любов — це коли він зустрівся з Мирославою. Зустрівся — й отетерів. Не одній брехав, що вона найкраща, а ця була така гарна, що їй і правду лячно було сказати. Де й на яяих харчах виросло це дивовиння? І хто з ним наважиться вийти ввечері під місячну ніч, і хто його зумів вкоськати? Таки правду каже тато: гарне личко — серцю неспокій.
Позітхав тоді Стьопочка день, позітхав і другий, а на третій подався до татарського броду, щоб зустрітися з Мирославою.. І зустрівся, і, мов старець, скинув картуза перед її красою, потім навіть доплентався до подвір'я Гримичів, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало матіолою. Тут він зітхнув, як ве раз це робив вечорами, і розгублено заграв млинками вій.
— Чого ви, Степане Семеновичу, зітхаєте, мов останнє спекли? — засміялась Мирослава.
Її сміх підбадьорив Стьопочку: хіба вона не з такого самого тіста, що й інші дівчата? Хіба і їй не кортить помліти в чиїхось обіймах? Він знову зітхнув і, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено сказав:
— От вірте, Мирославе Григорівно, чи не вірте, а ви найкраща в світі.
Але дівчина не посміхнулася, не глянула на нього, а в'їдливо відрізала:
— Ви, Степане Семеновичу, багатьом дівчатам отак задурювали голови?
— Ні, нікому! — вигукнув Стьопочка. — їй-бо, правду кажу, що ви найкращі.
— Ідіть додому, проспіться, а завтра у вас зміниться думка. До побачення! — Мирослава стріпонула снопом волосся й відчинила хвіртку.
Стьопочка в розпачі заволав:
— Мирославе Григорівно, я цілу ніч простою тут, коли ви ще не побудете зі мною.
— Так уже робив один дурень, — безжалісно відрізала дівчина.
— Хто ж це?
— Мефістофель. Чули про такого?
— Ні... В нашому селі такого не було.
— То почитайте. Для залицяльників вашого типу це може згодитися, — і швиденько пішла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати ніч на чужому подвір'ї чи йти вечеряти, бо любощі любощами, а їсти треба. В цей час із поля надійшла Олена Петрівна, здивувалась і потім ніби зраділа:
— От спасибі, Стьопочко, що ти прийшов підпирати наші ворота, бо мій сушиголова ніяк не знайде часу облагодитись.
— О, це ви?! — розгубився невдатний залицяльник, а вії його запрацювали, наче в них прокинувся вітер.
— О, це я! Не впізнав? — І аж в боки взялася. — Чи ти, може, Мирославу Григорівну виманюєш своїми баранячими пачісками? Тоді шкода твого часу і крутежу.
— Які ви, тітко, злоязичні, — напиндючився Стьопочка і пішов від тих необлагоджених воріт, які, здавалося, також скрипіли насмішкою.
Після того він ще кілька разів, наче ненароком, перестрівав Мирославу, та не мав радості від того й подався на зальоти до Катрі Лебеденко, а та одразу й повірила його лукавому слову. І навіть голублячи смаглолицю Катрю, виціловуючи її вогкі несміливі уста, він не раз замість її обличчя бачив інше. Отак і минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав про Мирославу й глухо злостився на те зілля, що зветься дівчатами, і на Данила Бондаренка, який замакітрив голову агрономші.
І от сьогодні вранці їздовий з лісництва привозить їм хліб і новину про Бондаренка. Нарешті сталося!
— Це правда, дядьку Дмитре?
— А чого б мені брехати? — насупився їздовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить Мирославу, далі, посміхаючись, запрошує чоловіка до оселі й дістає з мисника якусь з'їжу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радіє Стьопочка, дядько Дмитро одвертається од столу і йде з хати.
— Чого ж ви, дядьку? — дивується Стьопочка. — Хоч одну чарку перехиліть.
— Не треба мені твоєї трути, — сердито відповідає їздовий і щось неприязно бурмоче про тих гидюків, які тільки знають одне: згризати когось.
Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотіння; радість і тривога схрещуються в ньому то як два мечі, то як два промені, а на них висвітлюється Мирослава. Тепер, коли біда постукала і в твоє вікно, не будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твій поріг, як саме щастя.