— Невже пробували на смак? — вірить і не вірить усій розповіді чи притчі червоного козака.
— Пробував, — правдиво дивиться на нього Терептій Іванович. — При своїх чотирьох смертях якого я тільки зілля не пробував і все одно вірив, що буду жити. І ти, дитино, маєш жити, — він ступив вербовою ногою, обняв Данила. — Де ж ти переднюєш у мене? Може, в лісовій смолокурні? Туди ніхто влітку не заглядає.
— Де скажете, — скорботно, душею дякував людипі. І довіра козака, і його сповідь вразили Данила і запам'яталися на все життя.
— Тоді ти трохи зажди, а я запряжу своїх вітрогонів, — та й у ліси.
— А може, не треба? — раптом завагався Данило.
— Чого не треба? — не зрозумів, насупився Терептій Іванович.
— Що біду накличете на себе.
— Коли б я не вірив тобі, то інше діло. А поки в нас добра віра, доти пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. — І, постукуючи вербовою ногою, він пішов до шкільної стайні.
Незабаром коні були запряжені. Данило вискочив на обшитий полудрабок нового воза, і колеса зашипіли ію росистому споришу. Виїхавши з шкільного подвір'я, Торентій Іванович повернув не в село, а до річки, між деревами якої вже волохатився досвіт.
"Утеча від недолі", — з гіркістю думав Данило. То раніше він, як міг, доганяв селянську долю, а тепер утікав од своєї педолі. То хіба це життя?
Терептій Іванович поклав йому руку на плече.
Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором і плесо річки, і верби над нею, і човпи у березі.
— Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Біля неї човен гойдається.
— Бачу.
— Так це вона з моєї ноги виросла... А потім якийсь парубійко зробить із неї човен і повезе свою кохану. Коли б тільки спокійно було в світі. Та, на біду, вхопився Гітпер за лопату смерті...
Пізній жнив'яний вечір, коли навіть дороги пахнуть житом. Л до цих степових пахощів у селі приєднується повів щойно розквітлих соняшників, папіровки, молодого укропу і молодої картоплі, яку, очікуючи косарів та женчиків, варять не в хатах, а на подвір'ях. Ось над таганком, під яким зітхає полум'я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в картоплю сіль, підводиться, і вогонь вибиває на її зморшках іще сліди кріпаччини. Почувши кроки на вулиці, повертав голову до воріт і питає їх:
— Це ви, нарешті?
— Ні, бабусю, це не ті, яких ви очікуєте, — з жалем відповідає Данило, заздрячи в душі простому селянському вжитку. Стара випростується, підходить до воріт:
— А хто ж ти, дитино, звідки будеш?
— Я здалеку.
— Тоді заходь до пас. Скоро прийдуть мої діти, внуки, то й повечеряєш із нами, — і така добрість стоїть у її старечих очах, що невідомо в кого хочеться випросити їм ще довшого віку.
— Ви не знаєте, до живе директор вашого радгоспу?
— Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не хочеться знатися. Он перейдеш місток через Сниводу, то й зразу бери на ліву руку до школи, а від неї на праву руку, го прямо й дійдеш до панського палацу.
Незабаром Данило добивається до колишнього панського, v білих колонах будинку. Тут лигпе в двох вікнах світилося світло. Хлопець припадає до одного, папіврозчинепого, й одразу ж бачить зігнуту над столом постать Максима Діденка. З олівцем у руці він хмуриться над якимсь зведенням-скатертиною і тихенько наспівує йому:
Скатертино, скатертино,
Над тобою марно гину.
І хоч як тривожно па душі в Данила, але він не витримує:
— Максиме Петровичу, не гиньте, живіть собі й нам на втіху.
— А це хто?! — скрикнув Діденко, підійшов до вікна, скигіув брови угору й пошепки запитав: — Ти?
— Я, — притих Данило, мов перед судом. Діденко для чогось мимохіть озирнувся.
— То заходь мерщій.
Данило зайшов у просторий, обвішаний плакатами і грамотами кабінет, у кутку якого стояв дорідний сьогорічний сніп жита. Діденко поклав руки на плечі парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла ніякова тиша, у якій Данило чув биття свого серця. А в цей час із того вікна, що виходило в сад, обізвалися тихі голоси:
— Які в тебе очі гарні.
— Хіба їх зараз видно? — не вірила дівчина хлопцеві.
— Я їх завжди бачу перед собою.
— В темряві?
— В темряві вони мені світять, неначе зорі.
— Ой! — болем стрепенулось у дівчини.
— Ти чого?
— Мама казали, що їй змолоду це саме говорив і батько. А як одружився, то й почав пригашувати ті зорі.
— Так то за капіталізму було. У нас такого ніколи не буде.
— І не повинно бути... Тільки ти без рук... Діденко ніяково посміхнувся:
— Комусь любов, а комусь папір'я... То як ти, Данило, до мене потрапив?
— Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що мені робити в цьому світі... Ви ж усе знаєте про мене?
— Знаю. Лиха звістка не лежить, — зітхнув Діденко. — Ступач тебе з'їв?
— Ступач.
— То безрозсудний жорстокосердець. Колись він був наймитчуком у такого дяка-викрутня, якого навіть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й почав лихом копати своє поле. Ох, ці недалекі, озлоблені копачі... Що ж робити з тобою?
— Ви думаєте, я знаю? Голова зовсім одуріла. Легко було моїй рідні казати: "Тримайся розуму й плуга". Та інколи розум і плуг не тримаються нас...
— На жаль, — Діденко заходив по кімнаті. — Що ж я тобі можу порадити, що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю великої влади... Колись ти мені казав: нам час не дав легкої долі. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — похнюпився Данило.
— І це, очевидно, правда: поки час не дає легкої долі. Та хоч би яка доля випала тобі, хоч би які випробування лягли на твої дні, ти маєш бути Людиною. Навіть у найтяжчу хвилину, коли вже все покидає нас, ми маємо лишатися зі своїм євшанзіллям, з безмір'ям любові до Батьківщини. А вона нас не забуде. Це кажу тобі як людина віруюча — як більшовик і твій друг, що, певне, не дуже зуміє тепер захистите тебе. Розумієш?
— Думаю.
— То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш сином. Це про велике і високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої жалі як мужчина і поки що ставай у мене садівником. Переходь у курінь, що стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?
— Спасибі, — Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.