Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.
Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев'яному диванчику і чекали.
Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.
Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.
"Звідки він знає нашу мову? — подумав Марусик і вирішив — Певне, був у полоні…" Вій не раз читав про це у книжках.
Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.
— Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи — і міг бути сепсис, тобто зараження. — Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись — Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати… Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше, — він знову спохмурнів. — Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі… Чого?
Марусик і Журавель опустили очі й мовчали…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
заключний, в якому з'ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого "мерседеса" і чого вони приїхали. "Палата героїв"
Тоді вночі так нічого й не з'ясувалося.
Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: "Гут! Гут! Гут нахт!" А пошрамований сказав: "На добраніч!" І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.
Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір'ї.
Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи, — пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.
Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували…
Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.
Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати, — вони ледве трималися на ногах.
Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:
— А де Бровко?
Бровка не було.
Бровко зник…
З іноземцями все з'ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.
Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді…
Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.
Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі… І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.
— Ну… ну, по-перше, — почав Марусик. — По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.
— Як?!
— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.
— А яке ж він має відношення до тих іноземців?
— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то… як його… підкажи Журавель.
— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.
— О! Я ж казав! "Мерседес"!
— Ага! А той лисуватий — то Рудольф… як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!
— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної… З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг" — "Лісовий король", — ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд…"
— "…Ес іст дер фатер міт зайнем кінд…"
— Точно!
— Так вони з різних країн?
— Виходить.
— А чому ж?..
— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається…
— Ну, розповідайте, я мовчатиму.
— Ну так от… Виявляється, батько Рудольфа Гроса…
— Гюнтер Грос.
— Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.
— Ну-у!..
— Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю… Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його…
— А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.
— Чекай, Журавель, чекай, дай я… Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо… Він сам журналіст… І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії (є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю… І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.
— А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.
— От бачиш, — вражено промовив Сашко Циган. — А ми думали… Ех, незручно як! — Він трохи помовчав і додав: — Треба було б пам'ятника там поставити.
— Правління вже прийняло таке рішення, — сказав Журавель. — І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові… І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.
— Правильно, — сказав Сашко Циган.
— Нема питань! — відрубав Марусик.
— А той Пауль Беккер живе де, ви кажете? — спитав Сашко Циган.