— Бісові діти, що з вами сталося? Пан магістр подумає, що ви таки зовсім неотесані селюки! Ану привітайтеся з паном магістром за руку!
Діти послухались, зробили так, як вона веліла, та коли магістр потиснув їм руки, відскочили назад і закричали:
— Ой, боляче! Боляче!
Магістр засміявся і показав сховану в долоні голку, якою вколов дітей, коли вони подавали йому руку. Кристліб заплакала, а Фелікс погрозливо буркнув магістрові:
— Спробуй-но тільки ще раз зробити так, мале жлукто!
— Нащо ви вкололи їх, пане Чорниле? — невдоволено спитав пан фон Бракель.
Магістр відповів:
— Така в мене звичка, я не можу відмовитись від неї.
Він узяв руки в боки й гучно зареготав, але сміх у нього був такий прикрий, наче затріщала зіпсована тріскачка.
— Видно, ви полюбляєте жарти, любий пане Чорниле, — сказав пан фон Бракель, але на серці в нього, так само, як і в пані фон Бракель, а надто в дітей, стало незатишно. [120]
— Ну, то як у дітлахів з наукою, багато вони вже встигли? — сказав магістр. — Зараз побачимо.
І він почав питати Фелікса й Кристліб так, як дядько граф питав своїх дітей. А коли вони призналися йому, що ще нічого не знають напам'ять, пан Чорнило плеснув руками й закричав, як навіжений:
— Ох, як гарно! Нічого не знають! Оце буде робота! Ми їх навчимо!
Фелікс і Кристліб уміли чисто писати й розповідати багато гарних казок, вичитаних у старих книжках, які їм давав батько, але пан Чорнило сказав, що то все дурниці, не варті доброго слова.
Ох, де вже тепер їм було бігати по лісі! Вони мусили майже цілий день сидіти в чотирьох стінах і проказувати за вчителем Чорнилом те, чого зовсім не розуміли. Горе, та й годі! З якою тугою дивилися вони в ліс! Часто їм здавалося, що вони чують крізь веселий спів пташок і дерев милий голос чужої дитини, що гукала їм:
— Де ви, Феліксе й Кристліб, де ви, любі друзі? Де? Ви вже не хочете гратися зі мною? Ходіть до мене! Тут для вас збудований прекрасний палац із квіток... Ми посідаємо в ньому, і я подарую вам чудесні барвисті камінці... А тоді ми полинемо вгору аж до хмар і почнемо зводити там іскристі повітряні палаци! Ходіть же! Ходіть!
Тому діти всіма думками линули до лісу й переставали чути й бачити вчителя. Тоді він люто гримав кулаками по столі й крякав, гув, рипів, дзижчав:
— Кр-р-р, дз-з-з, гу-у-у, тр-р-р.. що це таке? Слухайте уважно!
Фелікс не зміг довше витримати цього, схопився й крикнув: [121]
— Я не хочу більше слухати ваших теревенів, пане Чорниле, а хочу до лісу! Знайдіть собі нашого брата в шароварах, ото якраз для вас учень! Ходімо, Кристліб, чужа дитина вже чекає на нас.
На цьому слові діти побігли до дверей, але пан Чорнило надзвичайно прудко кинувся за ними й перехопив їх біля самого порога. Фелікс мужньо боронився, і магістр побачив, що не втримає хлопця, бо на допомогу йому кинувся вірний Султан. Хоч який чемний, плохий пес був Султан, а до магістра Чорнила від першої ж миті відчув глибоку відразу. Як тільки той наближався до нього, він гарчав і так молотив хвостом, що магістр, дарма що досить прудко бігав своїми тоненькими ніжками, мало не падав, тікаючи. Султан і тепер підскочив до магістра, який тримав Фелікса за плечі, і, не довго думаючи, схопив його зубами за полу сурдута. Пан Чорнило розпачливо заверещав, і на той вереск прибіг пан Тадеус фон Бракель. Магістр відпустив Фелікса, а Султан відпустив магістра.
— Ох, нас уже не пускають до лісу, — сказала, гірко плачучи, Кристліб.
Хоч як сварив пан фон Бракель Фелікса, але йому було шкода дітей, які вже не могли гуляти в полі і в лісі. Довелося панові магістрові погодитись на те, що він щодня ходитиме з дітьми до лісу, хоч як йому не хотілося цього.
— Якби ви, пане Бракелю, мали порядний садок із букшпановим живоплотом і штахетами навколо дому, то можна було б опівдні погуляти там із дітьми, але що, скажіть на Бога, ми робитимем у диких хащах?
Діти були також невдоволені, все казали:
— Нащо нам пан Чорнило в лісі? [122]
ЯК ДІТИ ХОДИЛИ ДО ЛІСУ ГУЛЯТИ З ПАНОМ МАГІСТРОМ І ЩО ТАМ СТАЛОСЯ
— Ну як, подобається вам у нашому лісі, пане магістре? — спитав Фелікс пана Чорнила, коли вони йшли поміж кущами, що шелестіли на вітрі. Але пан Чорнило скривився і сказав:
— Це казна-що, а не прогулянка, тут нема жодної пристойної стежки чи дороги, тільки панчохи деруться об колючки, і через гидотний галас дурних пташок не можна сказати розважного слова.
— Ха-ха-ха, — засміявся Фелікс, — я вже помітив, пане вчителю, що ви нітрохи не розумієтесь на співі й навіть не чуєте, про що вітер балакає з кущами і які гарні казки розповідає старий струмок.
— Скажіть, пане вчителю, ви й квіток не любите? — підхопила й собі Кристліб.
Від цих слів пан магістр, і так темний від природи, іще дужче потемнів на виду, замахав руками й люто закричав:
— Що ви за дурниці плещете? Хто вам забив голову такими нісенітницями? Ще бракувало, щоб дерева й струмки зухвало втручалися в мову розважних людей або щоб пташки своїм цвірінчанням не давали їм слова сказати! Квітки я люблю, коли вони, гарно зібрані в букет, стоять на столі у глекові, тоді вони пахнуть і не треба обкурювати кімнату запашним димом. А в лісі ж не ростуть квітки.
— Що ви кажете, пане вчителю! — вигукнула Кристліб. — Хіба ви не бачите кульбаби, що [123] ясними очима привітно позирає на нас із зеленого листя?
— Що, що? — крикнув магістр. — Квітки? Очі? Ха-ха-ха! Гарні мені очі! Дуже гарні! Цей непотріб навіть не пахне! — На цьому слові магістр Чорнило нахилився, вирвав цілий кущ кульбаби разом із корінням і викинув його в хащі.
Дітям здалося, наче тієї миті в лісі почувся жалібний зойк. Кристліб гірко заплакала, а Фелікс сердито зціпив зуби. І тоді сталося так, що маленький чижик пролетів повз самого носа магістра Чорнила, сів на гіллячку й весело заспівав.
— Це, мабуть, пересмішник? — сказав магістр. Він схопив камінець із землі, шпурнув ним у бідолашного чижика і вбив його. Той замовк навіки і впав додолу з зеленої гіллячки. Цього вже Фелікс не міг стерпіти.
— Мерзенний магістре, — обурено крикнув він, — нащо ви вбили бідолашну пташку, що вона вам зробила? O, де ти, мила чужа дитино, прийди до нас, забери нас далеко звідси. Я не можу більше бути з цим поганцем, я хочу полетіти на твою батьківщину!