А все ж таки Ерни їй бракує. Адже та — досить мила жіночка: така розкута, така щира, навіть коли безцеремонно розповідає про своє подружнє життя, цілком відверто признаючись, з якою охотою це робить — оте, з чоловіками. "Ви ж позумієте, що я маю на увазі..." А потім: "Мене так розпалює, просто доводить до сказу ота порнографійка, яку мій старенький Бройєр приносить додому. А він і любить мене розпалити, от тільки погасити не здатний... Тож я й узяла собі того хлопця, який щоразу так жагуче, з такою тугою пас мене очима... Атож, а тоді в нас дійшло до кохання, до справжнього кохання, і про всю оту порнографійку я зі своїм хлопчиком забула. Якби ж то знаття... І треба ж таке! Ці розтри-клятущі лягаві все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає..."
Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петеров і та віддавалася, звісно, теж "хутенько й раденько", як і вона своєму Губертові.
Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, "на яку покладали надії і робили ставку", якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там "наші" (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з
Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: "Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені..." Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про "Блетхен". Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.
Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. "Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!" Це Бляйблеве гасло, і "старий Айкельгоф" зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на "замочок". Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, "шалені гроші як на такий занепалий фільварок"; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котлована, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, КУХЛІ, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла Чтлша з написом: "Знайдено в Іфенгофені",— а також менша* "Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугіль-ний басейн".
Батько, певна річ, не міг сказати сні", а правління, певна річ, правило своєї: "Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко— й енерго-політичних проблем від людей простіших?" І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмс-гофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найві-льнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже "Блетхен" розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до "замочка", спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й "замочок" зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. "Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не проґавить, у нього все відплачує сторицею".