Та хоч Губерт про це ніколи й не говорить, а вона знає: він ту молоду жінку з дівчинкою — оту Фішер-Тольм — охороняє і супроводжує. Вона справжня красуня, волосся в неї такого теплого медового кольору, як у її матері, що й досі має непоганий вигляд, хоч у її зав'язані вузлом коси вкинулося вже чималенько сивини. До того ж та Фішер... Так, тут не обійтися без слова "граційна" — саме граційна, однак ні в якому разі не тоненька. Вона не просто елегантна, це взагалі щось більше, ніж здатні зробити з жінки кравчині; то — спокійна, вроджена краса. Сама постать, вуста, очі, брови... І наче тінь не те що нервозності, а якогось пориву, що робить її, мабуть, в очах чоловіків жаданою... Подумавши про це, вона зашарілась і здалася собі неприродною — вона, жінка, сприйняла жіночу красу як щось жадане, і то безпосередньо сама, навіть не уявивши себе чоловіком! Це та жінка, яку можна кохати і в яку можна закохуватись; і Фішер не тільки красуня — вона й враження справляє приємне. її досить частенько показують по телевізору, і в ілюстрованих журналах можна побачити — верхи на коні, на прогулянці, навіть у церкві, де вона стоїть навколішки зі своєю гарнюсінькою донечкою перед образом богоматері. І чоловік її, Фішер із "Вулика", теж досить часто буває на людях; гарний, звісно, чоловік, нічого не скажеш. І все ж, коли вона бачить його самого чи, приміром, по телевізору десь на великому прийомі зі склянкою апельсинового соку в руці, він її не приваблює... І знов вона почервоніла і побоялася навіть глянути в дзеркало; будь-яке порівняння з тою Фішер її просто вбиває. Ні, вона, либонь, теж уміє себе показати, річ не в цьому, причини здаватися собі кривенькою качечкою нема, вона жінка без вад — і обличчя нівроку, й коси (їм, правда, трохи бракує лиску), і груди, й ноги, й хода... Вона це знає, здогадується з того, як часом на неї поглядають чоловіки. І все ж ота Фішер-Тольм — зовсім іншого поля ягода, це таких, певно, називають "породою". Але ж звідки ця "порода" взялася? З однієї досить убогої сім'ї шкільного вчителя та, по суті, ще вбогішої сім'ї садівника; про це ілюстровані журнали знають також, як і про сина-"невдаху" та про другого сина, "трошки з-за рогу мішком прибитого", причім той перший, "невдаха", не тільки подобається їй більше, а й узагалі подобається дуже. Про невістку та внука теж усе відомо. І про "замочок" у Тольмсгофені, й про бунгало у Блорі — про все-все. Може, тепер комусь власний звичайний будиночок із ста двадцятьма квадратними метра-ми садка та ста двома квадратними метрами житлової площі (разом із коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею "щось є". Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає— він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і "має народити другу дитину, і то дуже скоро". Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: "В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі". Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в "замочок", куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) "сповнити" її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього "сповнення", то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...
Ревнощі все не прокидаються, а страх не минає. Страх, а також співчуття й бажання, яке її дуже вразило: щоб вона, ота Фішер, вислухала його (правда, те, що він їй освідчиться, важко, просто неможливо собі уявити) й ощасливила "сповненням"... Ця думка, мабуть, двічі безглузда — адже вона, його рідна дружина, бажає йому "сповнення" з іншою жінкою, а та інша — справжня принцеса. Зринуло й ще одне міркування, від якого її знов залила краска: а якщо й справді, то де, як? Адже він завжди на службі, навіть тепер у "замочку"... А може, вона хибує на збочення? Чи, може, погрузла, сама того не помітивши, в порнографії?
Кінець кінцем вона поїхала-таки до Монки — просто на думку їй не спав більш ніхто, з ким би вона могла порадитись. Якщо Монка її й висміє, то однаково держатиме язика на припоні і навіть нічого не перекаже Карлові. Зрештою, поки не з'явився Карл, вони з Монкою були щирі подруги, і та розповідала їй геть усе, навіть найінтимніше, таке, від чого вона червоніла (Монка того, на щастя, в темній спальні не бачила). Вона теж нікому нічого не переказувала, навіть Губертові, хоч те, про що розповідала Монка,— про лесбіянок на курсах, гомосексуалістів у школі, про пригоди з хлопцями, пригоди з чоловіками — нерідко звалювалося на неї важкою брилою. Адже Монка, як вона сама казала, "добряче викупалась" у першій порнографічній хвилі, а був час, коли навіть "пірнула в неї з головою", поки Карл витяг її на берег — рішуче, вдаючись до аргументів, що їх Монка називала "лівими" ("тоді як консервативні аргументи інших рятувальників мене ніколи не переконували"). Монці — вона висловлювалася так сама —"лишався один крок до стриптизу", але то було вже пізніше, чотири чи п'ять років тому, коли Карл уже "схопив її за коси". Тепер вона розважлива молода жінка, трішечки відчайдушна й зухвала ("якби тільки наш сілезький соловейко, наша матуся, довідалася, крізь що я пройшла!"); їй двадцять сім років, вона придумує й шиє шикарні блузки, чоловічі сорочки, штанці, нічні сорочки та спідниці, трохи забагато курить, п'є, певно, теж більше, ніж треба, і на вигляд старіша, ніж є насправді,— їй можна дати десь так років тридцять три чи й усі тридцять п'ять. Монка любить свого Карла, байдуже, що в нього трохи хворобливий вигляд. Насправді цей невеличкий чоловік в окулярах і з курячими грудьми — іноді він справляє таке враження, як каже Губерт, "наче чорнила напився",— зовсім не хворий ще й непоганий спортсмен, бігає на довгі дистанції. Спершу з ними обома доводилося важко, майже неможливо. Ота "лівацька балаканина" Губертові була не до шмиги ("Господи, ви ж бачите, до чого це призводить!"), і він просто відмахувався від надто складних аргументів, вдаючись до яких, Карл намагався йому пояснити, "до чого призведе оте інше". Зрештою вони почали грати на пару в бадмінтон, їздити вдвох на велосипедах, беручи по черзі на багажник Бернгарда, й уже майже не сперечаються, хоч і досі, бува, об щось "спотикаються", і Губерт узиває Карла "фантазером-лі-ваком", а Карл Губерта—"фантазером-середняком". Одне слово, кінчилося тим, що вони, про когось там сперечаючись, дійшли згоди в аргументах, яких вона дуже побоювалась; ті аргументи стосувалися молодого Тольма, що його газети охрестили "автопалієм"; Карл, як видно, був із ним раніш знайомий і признався, що й сам "колись мало не пішов палити автомашини, але був багато молодший від Тольма і ще надто боязкий". Він пояснив Губертові, що цей Тольм усе ж таки свідомо відмовився від привілеїв, сидів у в'язниці і чим-чим, але принаймні одним він, без сумніву, не був: пристосуванцем. У всіх їхніх розмовах жодного разу не прохопилося слівце "лягавий", і якось Губерт сказав їй, що, на його тверде переконання, Карлові це слівце й на гадку не спадає; навпаки, мовляв, він, Карл, також за порядок, навіть за поліцію, до того ж, як-не-як, "витяг із болота Монку"; на думку Карла, окремих людей охороняти треба, зате банки — ні в якому разі. ("Невже ти хочеш, щоб тебе випадково вколошкали? І за що? За гроші, всього лиш за гроші! Ризикувати життям за оті голі, самотньо звалені в сейфи гроші?..") Вони навіть чимось схожі один на одного. Не зовнішнім виглядом, ні. Адже Губерт — високий, білявий, серйозний і гордий. А Карл — чорнявий, на погляд хворобливий, з чималою лисиною, і як добре поміркувати, то Губерта — навіть коли заплющити очі на все особисте, на те, що він — її чоловік, і подивитися на цю справу, сказати б, ізбоку, об'єктивно,— Губерта вона не проміняла б на отого Фішера ніколи, повік. Адже Фішер — і це ж цілком очевидно — байдужий, безцеремонний базіка, й вона вже бачить, що тій сім'ї загрожує катастрофа. І якщо припустити, що Губерт справді закохався в ту Фішер, тоді, хоч як це боляче, стає навіть зрозумілим, чому катастрофа загрожує і її власній сім'ї. Карл милий, дуже милий чоловік, з ним можна часом і потанцювати, не відчуваючи дрожу, як із Мітелькампом чи з отим цапом Гельстером. А от Монку дрож ніколи не проймає, навіть із Мітелькампом та отим старим цапом Гельстером; просто вона навіть не допускає до того, що може викликати в неї дрож, якщо вона взагалі здатна дрижати. У крайньому разі (з нею принаймні таке траплялося двічі — один раз із Гельстером, а вдруге у Монки вдома на вечірці з її колегами) вона дає ляпаса —"щоб трохи отямився". Монка, певно, всього набачилась, вона жінка бувала, а Карл у таких випадках регоче й гукає: "Отак йому, дівчинко, не давай цьому старому жеребцеві спуску!"