— І я б тобі розказала... Гадаєш, що тут?.. Ні, не думаю, ми ж розмовляємо майже до вікна... Рольф мені пояснював, що як вистромити голову з вікна і розмовляти та слухати нам, надворі...
— Може, й так... А що, спробуймо!
В тумані нічого не було видно; потім знявся вітер, повз вікна попливли сизі пасма, й за ними сховалися навіть дерева; густий туман перейшов у мряку. Світло від Шретерів уже не проглядало.
— Виходить, як хочеш виказати рідній дружині якусь таємницю, то мусиш вистромляти голову під дощ, і дружина мусить вистромляти голову під дощ, щоб ту таємницю почути. Ні, від нудьги все ж таки найкраще рятуєш ти. Діти, внуки... Ти просто не уявляєш собі, який я радий, що Сабіна пішла од Фішера. Часом мені було нудно і з нею, рідною дочкою. Я не люблю тих будинків, які вони собі ставлять, не люблю їхніх смаків, а Фішерового й поготів. І прекрасні картини, що в них висять, картини, які мені навіть до вподоби, здаються фальшивими, хоча й доведено, що то оригінали. А може, саме через це. У тих людей є щось таке, що вбиває мистецтво. Навіть музику... Я радий, що наша дитина пішла звідти. Нехай трохи побуде в Рольфа... Ходімо, а то ще застудимося. Чуєш, сич кричить? Не бійся.
Він причинив вікно; дощ пустився рясніший, залопотів по шибках, і Кете відійшла в куток кімнати й увімкнула електрообігрівач.
— Може, скоро тобі пощастить піти у відставку? Не конче завтра, звісно, але десь так за три-чотири місяці... У зв'язку з хворобою чи щось таке. Тоді вони зможуть нарешті вибрати Амплангера. І нащо ото було тебе?..
— Ти ж бо знаєш, моєму авторитетові ціни немає. І водночас у мене є вразливі місця — Рольф, Вероніка, Гольгер Перший... Нікого кращого й не знайти, сама розумієш... Я навіть удачливий...
— Ти? Удачливий?
— Ось послухай... Успадкував невеличку газету, дістав ліцензію, папір, навіть журналістів на додачу... І виріс! Придбав "замочок", став головою правління... І не лише удачливий — я й діло своє знаю...
— Ти знаєш своє діло?
— Але ж Кете...
— Айкельгоф ти віддав, і пальцем не кивнувши. На Тольм-сгофен уже махнув рукою. Ти не можеш навіть жодного зі своїх синів улаштувати бодай на найнижчу посаду в "Блетхе-ні". Дочка в тебе нещаслива...
— Нещаслива? Та я вже давно не бачив її такою щасливою! Правда, я не кажу, що вона щаслива завдяки мені...
— Тремтиш перед Бляйблем, боїшся Цумерлінга... Ох, Тольме, любий мій Фріце! Нам треба звідси вибратися... Вибратися й виїхати.
Вже в нічній сорочці, Кете заходилася допомагати йому роззуватися — порозв'язувала шнурки, стягла черевики, потім шкарпетки. Далі він роздягався вже сам, навіть почепив на вішалку піджак, сорочку й штани; тоді кинув на стілець білизну й надів піжаму...
Він ліг біля Кете, узяв її руку, хоч і знав, що вона молиться, й лежав мовчки, прислухаючись до дощу; нарешті дочекався, поки Кете перехрестилася й завершила свою молитву глибоким зітханням.
— Сумно, старий?
— Ага. Через ноги. Вже не можу нахилятись. Але вечір усе ж таки вдався. Я радий, що ми посиділи зі Шретерами, треба буде якось і до них зайти. Мені сумно не через дітей. Сабіна тепер на правильному шляху, принаймні їй я зможу допомогти. За Рольфа в мене голова не болить, про Катаріну вже й не кажу, а Герберт... Герберт для мене багато в чому лишається загадкою. Не варто було посилати його в той інтернат, хоч він і просився... Може, нам треба було б переїхати до нього, в той висотний будинок, адже він, що не кажи,— наша власність...
— Він жахливий!
_ Жахливий... Може, треба було б зайняти там цілий
поверх, відвести Блюртмелеві невеличку квартиру... Але ж тоді над тим белебнем день і ніч кружлятиме вертоліт, а на балконах, на сходах, у ліфті розставлять із півроти, не менше, поліцейських. Люди почнуть вибиратися, переїздити... Це непогана ідея, Кете,— виїхати самим, поки не доведеться зробити це хоч-не-хоч. Підшукай маклера. Будинок має бути і не малий, і не надто великий...
— Кажуть, трапляються гарні старі пасторські будинки, їх можна трохи переобладнати, осучаснити. Вони всі ставлять собі нові будинки, щось на зразок бунгало... Я така стомлена, Тольме. Не забувай — Дрезден, діти, а скоро в тебе буде вже й четвертий онук...
Вона заснула, і її рука вивільнилася з його. Він ще полежав, наслухаючи дощ, згодом устав, прочинив трохи вікно, прикрутив електрообігрівач, став біля вікна й закурив іще одну сигарету. Він поговорить із Гольцпуке... Виїхати — це непогана ідея. А Тольмсгофен... Із "замочком" він уже попрощався, і в нього навіть не щемить серце... Можна навіть оселитися в готелі — кілька кімнат у неї, одна невеличка в Блюртмеля... Правда, готелі важко охороняти...
10
Дощ усе лив і лив, ще дужче, ніж ізвечора, і в сірих сутінках він бачив з вікна калюжі в саду — там, де вони стояли щораз, як ішов дощ,— а також охоронця, що походжав туди-сюди під скляним дашком між ризницею та пасторським будинком. Але це був уже не той охоронець, що стояв там учора ввечері, а інший — молодший, з рацією та автоматом, і на плечах у нього була накидка.
Він, Рольф, сидів навпочіпки, тримав у правій руці біля вуха трубку й вислуховував церемонні вибачення; потім, не міняючи пози, згріб докупи тріски на розпал, забгав до вихололої за ніч плити зіжмаканий папір, наклав на нього трісок і, поставивши на підлогу під чавунною плитою коробку з сірниками, спробував черкнути лівою рукою сірника. Це йому вдалося, папір спалахнув, і сухе дерево відразу затріскотіло; він заходився підкладати дрова, залишаючи більші поліна напохваті, тоді підвівся, поправив на ногах пантоо лі, щільніше запнув халат і прислухався ліворуч, де спала Сабіна з дітьми, а потім праворуч, де спала Катаріна. На щастя, телефон він почув одразу, і від дзвінка ніхто, крім нього, не прокинувся. Година була рання — десь пів на сьому, не більше, і він раз у раз казав у трубку:
— Так.— А тоді: — Ну, звісно.— Потім: — Авжеж, приїздіть.
Ця надзвичайна знервованість чи, власне, збудження і ввічливість водночас, з якими Гольцпуке вже вкотре пояснював свій ранній дзвінок і просив дозволу зустрітися й поговорити,— все це було не нове. Нова була тільки ледь уловима непевність у голосі Гольцпуке, коли він раз у раз перепитував, чи не побудив так рано дітей та жінок і, здавалось, не міг угамуватися навіть після того, як почув заспокійливе: