— Заплатите коло дверей.
Файнгальс застебнув ремінь, узяв ранець і між обома патрульними пішов до дверей. Господиня взяла гроші, а обер-єфрейтор ступив уперед і відчинив двері. Файнгальс вийшов; він знав, що присікатись вони не можуть, та однаково міг би боятись, але не боявся. Надворі було темно, в магазинах і кав'ярнях горіло світло, і все мало дуже гарний, літній вигляд. На вулиці перед кав'ярнею стояв великий червоний меблевий фургон; задні дверці були відчинені, й одна стулка, відкинута вниз, на брук із кругляків, правила за східці. На вулиці стояли злякані люди, перед дверима фургона — вартовий з автоматом.
— В машину! — наказав офіцер.
Файнгальс піднявся по відкинутих униз дверцях у фургон, побачив у півтемряві багато голів, зброю — але ніхто не озвався й словом. Тільки всередині він розгледів, що фургон повний.
VI
Червоний меблевий фургон повільно їхав містом; він був щільно зачинений, оббиті повстю двері на засуві; на обох його боках чорніли літери: "Брати Героші, Будапешт. Перевозимо різні вантажі". З люка в даху фургона вистромлялась голова солдата, що уважно розглядався довкола, а часом нахилявся і неначе щось гукав усередину. Солдат бачив освітлені кав'ярні, морозивні, по-літньому вбраних людей, але раптом його увагу прикував ще один меблевий фургон, зелений, що намагався випередити їх на широкому бульварі, але не міг проскочити. За кермом зеленого фургона сидів чоловік у солдатській формі, поруч нього — ще один, з автоматом на колінах, а отвір у даху був густо заснований колючим дротом.
Шофер зеленого фургона раз у раз сигналив, їдучи за червоним фургоном, що важко сунув містом. Аж як вони доїхали до перехрестя з великою вулицею, де було просторіше й вільніше, зелений фургон зміг випередити їх, прошмигнувши мимо, і солдат, що визирав з люка, помітив, як він звернув у широку вулицю, що вела на північ; а червоний звернув на південь — майже точно на південь. Обличчя солдата в люку ставало дедалі поважніше. Він був невисокий і щуплявий, з обличчя немолодий, і, коли червоний фургон проїхав ще трохи, він прокричав усередину фургона:
— Видно, ми вже виїздимо за місто, бо тут будинки стоять рідше!
Знизу відповів глухий гомін, і червоний фургон помчав швидше — аж несподівано швидко. Дорога була безлюдна й темна, в густому гіллі дерев зависла густа, солодка вогкість, і солдат у люку нахилився й гукнув:
— Будинків уже нема, путівець веде на південь! Унизу закричали ще гучніш, а фургон помчав ще швидше.
Солдат у люку був зморений, він уже давно їхав так, стоячи на плечах двох інших, а ті двоє були неоднакові на зріст, і від цього він стомився ще дужче, йому вже остобісіло так стояти, але він був найменший і найлегший, тож його й вибрали, щоб стежив за всім зовні. Довгий час нічого не було видно. Дуже довго, як здавалося йому,— і коли його смикали за ногу та питали, що там видно, він казав, що не видно нічого, тільки дерева над шляхом та поле в темряві. Потім він побачив на дорозі двох солдатів, що стояли коло мотоцикла й присвічували ліхтариком на топографічну карту. Коли великий фургон проїздив повз них, вони звели на мить очі. Далі солдат у люку знов якийсь час нічого не бачив, поки не трапилась колона танків, що стояла на дорозі. Один танк, мабуть, був несправний, бо під ним лежав танкіст, а другий світив йому карбідним ліхтарем. Повз фургон швидко пролітали назад сільські будинки, темні сільські будинки, потім вони об'їхали зліва колону вантажних машин, що їхала дуже швидко, в кузовах сиділи солдати. Вслід за ваговозами їхала маленька сіра машина з командирським прапорцем. Ця машина швидко випередила вантажні. Неподалік дороги коло стодоли сиділи навпочіпки солдати-піхотинці, видно, дуже потомлені; декотрі лежали на землі й курили. Потім проїхали через село, а трохи далі солдат у люку вперше почув постріли: праворуч дороги стояла батарея важких гармат, її товсті, задерті вгору стволи чорніли на тлі темно-синього неба. З них вихоплювалися криваво-червоні спалахи й кидали червонястий м'який відсвіт на стіни сусідньої клуні. Солдат у люку злякався: він ще ніколи не чув канонади, яке це страхіття! Він хворів на шлункову хворобу, дуже тяжку; звали його Фінк, він був у чині унтер-офіцера й служив бу4>етником у великому госпіталі поблизу міста Лінца на Дунаї, і йому стало страшно ще тоді, коли начальник послав його до Угорщини добути справжнього токаю — токаю, лікерів і якомога більше шампанського. Ніби шампанське можна добути тільки в Угорщині! Але унтер-офіцер Фінк був єдиний у госпіталі, від якого можна було сподіватися, що він відрізнить справжній токай від підробки; та й, кінець кінцем, де шукати справжнього токаю, як не в Токайській окрузі. Його начальник, полковник медичної служби Гінцлер, дуже любив справжній токай, але дбав, мабуть, насамперед про свого чаркового брата й партнера в скат, отого полковника Брессена, до якого мимохіть зверталися "пане фон Брессен" — таким аристократичним здавався він завдяки худому поважному обличчю й рідкісному ордену на шиї. Він, Фінк, удома сам тримав ресторанчик, знав людей і розумів, що це тільки через якісь хвастощі начальник послав його по півсотні пляшок справжнього токаю — програв, певне, заклад, на який підбив його полковник.
Фінк побував у Токайській окрузі й добув там п'ятдесят пляшок токаю — і то навіть справжнього, що дуже здивувало його — адже він був шинкар, шинкар у виноробському місті, й знався на винах. Він не дуже вірив у той токай, куплений у Токайській окрузі за справжній — повна валіза, ще й кошик. Валізу йому дозволили взяти з собою, вона стояла внизу в фургоні, а кошика не дозволили. В Сентдьєр-ді йому не дали на це часу, їх прямо з вагона перегнали в фургон, не допомогли ніякі протести, навіть посилання на хворобу, весь перон було оточено, нічого не допомогло, довелось перейти до фургона, що стояв перед вокзалом. Дехто почав обурюватись і кричати, але конвойні були глухі й німі.
Фінк боявся за свій токай — начальник був чоловік вразливий, коли йшлося про вино, а ще вразливіший, коли йшлося про те, що він називав своєю честю. Майже напевне він дав тому полковникові слово, що в неділю вип'є з ним токаю — або про щось подібне. Можливо, він назвав навіть точну годину. А був уже четвер — чи навіть п'ятниця — адже північ, мабуть, минула,— і вони їхали на південь, досить швидко, тож він ніяк не встигне привезти вино до неділі. Фінк боявся — боявся й свого начальника й полковника. Той полковник не подобався йому. Він знав про того полковника щось таке, про що нікому ще не розповідав і нізащо нікому не розповів би, бо ніхто б не повірив; щось таке огидне, що сам Фінк ніколи не вважав би за можливе. Він, Фінк, бачив те сам, цілком виразно, і добре знав, яке це для нього щастя, що полковник його тоді не помітив. Йому доводилося по кілька разів на день заходити до полковника, приносити йому їсти, чи пити, чи якусь там книжку. З полковником треба було поводитись обережно. Якось увечері він увійшов до полковника, не постукавшись, і в сутінках розгледів на блідому обличчі старого чоловіка отой жахливий вираз... Фінкові того вечора шматок у горло не ліз. У них удома, коли якогось хлопця заставали за цим, його зразу обливали холодною водою — і допомагало...