Кажуть, що свині вгору не дивляться. Ого, ще й як дивляться! У станки ми не заходимо, бо зіб'ють з ніг. Тітка чхає на протягах і каже: "Он диви, чи не на могорич отак чхається!" — і тихо сміється. Після роздачі вона залишається варити обід, а я набираю в кишені картоплі — в одну собі, в другу тітчиній Харитиній матері, бабі Одарці, і йду додому відпочивати. Дорогою заходжу до баби, викладаю на лаву картоплю, готову, варену, ще й теплу трохи, а баба дають мені якогось гостинця: жменю смажених гарбузців або з півдесятка мочених диких грушок і шамкають: "Шпашибі, шинок, жа картопельку, бач, як гарно вварилашь".
Дома я навіть не роздягаюся, а складаю картоплю в чавунець і суну в піч до пригаслого жару, щоб мамі на обід була гаряченька, беру сокиру, лантух, санчата й паняю в луг по пеньки. Доки обернуся, вже й на свинарник пора, бо свині кричать знову, наче їх вовки деруть. І так зо дня в день, з ранку й до вечора...
Все це я міг би сказати Івану Захаровичу, якби не був переконаний, що набагато щасливіший за нього. Мені навіть шкода його, по-людському жаль, бо ж він не знає, як легко дається людині щастя, якщо вона не вигадує його сама собі, не пнеться до нього з останніх сил, а ласує ним вільно, як повітрям і водою. І у мене воно було, таке щастя. Як несеш гарячу картоплю у кишенях, то грієш об неї руки — і вже щасливий теплом. Як поїдеш у луг по дрова, то неодмінно знайдеш такий чудернацький пеньок, що схожий одразу на всі у світі чудовиська, треба тільки не полінуватися обійти його кружка та гарненько придивитися, бо з кожного боку він різний,— і вже щасливий видовиськом. А то ще натрапиш на прихилений сніговою брилою верболозовий кущ-хату. Довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем... Сиди грійся, відпочивай, слухай, як миші в осоці перемовляються — і вже ти щасливий затишком. Одігрівся — знову до роботи. Бух по пеньку обухом, трісь — одразу маєш півлантуха дров, півхати тепла увечері при каганчикові. І вже ти щасливий здобиччю.
Ось чому я не хочу казати Іванові Захаровичу, що знаю його. Адже він ніколи не зрозуміє мене. Він буде ображений, застосує до мене другу свою посмішку, але не зрозуміє.
Іван Захарович, звісно, мене не пам'ятає. Він був у нас уповноваженим, наїздив у колгосп ледь не щодня і мав у селі славу людини суворої, такої, що на очі йому з в'язкою соломи чи дров ті попадайся. Мені інколи хочеться сказати йому: "А знаєте, Іване Захаровичу, ви мали колись не одну можливість піймати мене з вареною картоплею в кишенях — ув одній мамі, в другій покійній бабусі Одарці". Уявляю, як би він заусміхався, як наставляв би на мене долоні й казав: "Хвилинку, хвилинку... Хіба ви мене пам'ятаєте?" Тоді я сказав би йому: "Пам'ятаю, Іване Захаровичу. До останньої тої днини в селі, коли ви з головою колгоспу Чепурним викликали нас, п'ятьох хлопчаків з п'ятикласною освітою, в контору і сказали, що в Донбасі не вистачає робітничих кадрів і що тому ми мусимо їхати в Єнакієве, у ФЗУ. Потім нас проводжали, і ви знову промовляли, бажаючи нам стати добрими робітниками. Ми стали ними: адже ми з дитинства вміли працювати. Згодом ми стали солдатами і нам не страшні були "тяготы и лишения служби", бо ми з дитинства вміли працювати. А ще згодом ми позакінчували вечірні школи й вузи, бо ми з дитинства вміли працювати. Ви пишаєтеся тим, що наші земляки перевиконали план по хлібоздачі, затримують сніг і вивозять гній... А я — ні. Бо звик пишатися тільки тим, що зроблено моїми руками. І то мовчки".
А поки що Іван Захарович прихильний до мене. Можливо, тому, що я справно виконую свої обов'язки, розуміюся на тонкощах форми, а може, тільки тому, що ми земляки. Виходить, якоюсь мірою я для нього виняток. Кожній людині кортить бути винятком, надто ж інтелігентній. У цьому я глибоко переконаний, тому не вважаю себе марнославним: марнославні люди самі себе вважають винятками. Колеги по Товариству заздрять мені в тому, що директор "виділяє" мене з-поміж інших (це мене смішить), але й поважають, бо я ще не зачепив нічийого з них самолюбства і вмію досить вдало копіювати того ж таки директора. Якщо, скажімо, якийсь шукач інтелігентної роботи замість приймальні Івана Захаровича потрапляє у наш відділ і питається директора, я поважно підводжуся з стільця, творю на обличчі прихильну посмішку, що десь межує з демократизмом найвищого ґатунку (дехто з моїх колег нахиляється при цьому низько до столу, щоб не розреготатись, а дехто вислизає з кімнати, щоб не бути свідком такого зухвалого порушення субординації), виходжу з-за столу і, всім тулубом подаючись уперед, з напівпоклоном простягаю руку відвідувачеві. Вважаючи мене за самого, відвідувач обережно тисне мою долоню, знічено усміхається й каже: "Пробачте, я хотів би..." — але я перебиваю його улюбленим жестом директора: виставляю перед себе долоні, ворушу пальцями й кажу: "Хвилинку... Ви до Івана Захаровича? — Тут я роблю коротку, але напружену паузу.— Він, на жаль, відсутній. В принципі він присутній, але зараз відсутній. Зайдіть, прошу, по обіді". І знову вклоняюся, уже а холодним, як у сфінкса, обличчям. Відвідувач ніяково усміхається, задкує до порога, мимрить "пробачте" і зникає за дверима. А я механічно, ще не вийшовши з ролі, неквапом вертаюсь до столу, сідаю на свій розхитаний стілець і втомлено потираю долонею лоб, як це робить Іван Захарович після складної розмови. Мої колеги вибухають реготом: адже підлеглим завжди подобається, якщо хтось насмілиться покепкувати з начальства — так дітям у школі подобаються розбишаки, які щось устругнуть на уроці... Тоді мені буває сумно й згадується чеховське: "Все життя я по краплині видавлював із себе раба".
Може, той чоловік, що задкував до дверей і мимрив своє "пробачте", доброчесний, тямущий, працьовитий і т. п., але він раб, людина без власної гідності. Справді-бо, чому він не брав мою руку, а ловив її, не казав "пробачте", а мимрив, чому, нарешті, не повернувся до мене спиною, а позадкував? А як він усміхався!.. І посмішка та була адресована Івану Захаровичу. Тільки йому!