Незабаром два брати, назброївшись, потягли степом на страшного ворога. Івась пішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить,— так і зацідить у голову кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.
— Де ж ти її бачив? — допитувався Івась.
— Підожди. Он там — недалеко від саги, на тому бугорці,— і Грицько показав рукою.
Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, порепалися, тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.
— Що воно свище? — питавсь Івась.
— Черепаха,— одказав Грицько.
— Проклята, як здорово,— і Івась почав до неї собі свистіти.
— Та де ж ти бачив гадюку? — допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.
— Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.
Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.
— Та де ж?! — нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому місці, де вказував Грицько, нічого.
— Та кажу ж, там.
— Тут нема нічого.
— Їй-богу? — здивувавсь Грицько.
— То вже ж би я не стояв, коли б було що! — гукнув Івась.
Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,— Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.
— Еге-е,— затяг він,— значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині,— бач, і головка збита,— отут вона сиділа, отут її голова лежала червона та люта,— розказував Грицько.
Івась подививсь на будячину, зелена, нерозцвічена квітка її лежала свіжо збита долі,— подивився в очі брата, чи не бреше лиш,— ні, Грицько так сміло дивився на його.
— Так, так, утекла! — промовив він, і досада ущипнула за серце.— От раз приходилось побачити,— узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?
— Куди? у болото! — одказав Грицько.
Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,— нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.
— Хай їй біс! Ходім назад,— рішив він.
Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і — боже! — який радий був Івась, коли йому довелось одну розчавучити здоровенною цеглиною.
— Ото б було і гадюці! — скрикнув він...
— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.
— Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,— одказав Івась, сідаючи коло брата.
— Дума, що шукають? Чудний! — рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.
— А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний,— перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.
— Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.
— То що, як у школу віддасть? — якось призро спитав Івась.— Щоб навчитися сестру дужче бити.
— Вивчу, каже, та й одішлю до батька,— батько, кажуть, полковим писарем, чи що,— так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.
— Буде горобців на дзвіниці лякати! — додав Івась.
— Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати,— так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив — то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить — то все не так,— помовчавши, додав Грицько.
Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.
— Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили...— не швидко обізвавсь Івась.
— Якби ж то! — зразу одказав Грицько та й схопився.—Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того — і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,— то десь у бур'яні і знайдемо.
Іван зареготавсь.
— Ану ходімо, справді.
— Ходімо.
Брати разом посхоплювались і кинулись іти.
— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.
— Він туди, на Ратієвщину подався.
— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.
— Васси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.
— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди.— І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.
Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? Від злодіїв, розбишак лютих? — Ні.