Коли на подвір’ї з воза зсипали торф і батько подався до хати, хлопець зостався коло коня. Погладжував по шиї, перебирав йому не таку вже й густу гриву, казав:
— Люди є всякі, Ласунчику. Ти на всіх не гнівайся, бо хтось тебе скривдив, злий і недобрий, а ти маєш у серці зло на всіх. Якби ми жили з тобою, то я ніколи й пальцем не зачепив би тебе, не возив би на тобі нічого, в плуг і борону не запрягав би.
Ласун слухав уважно, у нього здригалось то одне вухо, то друге, і в живому оці блищало розумне світло. Від того світла Денискові ставало ще краще.
— Я всіх коней люблю, а тебе найдужче. Якби тебе віддали мені, то я доглядав би тебе, водою напував, сіном годував, а якби ти хотів послухати книжку, то й книжку тобі прочитав би, я вже навчився.
Потім батько подався на колгоспне господарство, щоб воза відвезти, щоб Ласуна поставити в стайню. Сам подався, а Дениска з собою не захотів узяти, бо пізно вже, мовляв. То Дениско коло воріт стояв, дивився вслід, і так же йому було шкода розлучатися зі старим Ласуном, що поволі тягнув порожнього воза, аж сльози стояли в очах…
Якийся час Дениско не навідувався на стайню, а коли прийшов, то Лаврін Легкоступ ще здалеку закричав йому:
— А привіт, привіт! Де блукав, де пропадав? Що, діла тебе заїдають?
— Діла, — згодився Дениско, всміхаючись.
— Ото ж то й воно! — підморгнув Лаврін. — А тут без тебе таке коїться, таке коїться…
— Що ж тут коїться? — похололо серце в Дениска.
— Та Ласун твій занедужав, — спокійно, наче щось буденне, сказав Лаврін. — Не п’є, не їсть. Може, з твоїх рук візьме?..
— Чого ж це він занедужав? — поспитав Дениско неслухняним язиком.
— А чого ж іще? Старий зовсім, ледве тримається на цьому світі. Того й охляв, що старий.
Крізь щілини в стрісі падало додолу густими яскравими сніпочками сонячне проміння, літали над головою ластівки, проте Дениско нічого того не бачив. Він ішов до станка, в якому завжди стояв Ласун. Кінь зараз лежав, одкинувши ноги. Витягнув довгу шию, кістляву морду поклав на підстилці, як неживу. Обоє очей мав заплющені — й вибране, й живе. Дениско зупинився, не в змозі далі й кроку ступити, щоб погладити Ласуна, щоб поголубити його гриву. Стояв і дивився, й чим довше стояв, тим давкіший клубок виростав у горлі, а по тілу ширилася знемога й млість.
Кінь, либонь, відчув, що хтось коло нього стоїть, бо раптом живе його око розплющилося — повіки повільно сповзали з нього, наче розчинялася важка брама, й Дениско прикипів зором до того ока: впізнав його кінь чи не впізнав? Верхня повіка затремтіла, з-під неї заструменіло сльозовиння, зволожуючи сухий блиск опуклого ока, і, здалось Денискові, кінь не впізнав його, бо в погляді не відбилось нічого. Зрештою, в оці таки заблищало щось, спалахнуло світло, й Ласун, смикнувшись, підніс морду вгору і, напружившись, наче аж через силу звівся на передні ноги, потім на задні. Якусь мить стояв, похитуючись, і, великий, худий, із запалими боками, здавався зараз страхітливим.
Підійшов Лаврін Легкоступ і сказав весело:
— Ого, звівся! Може, Дениску, він іще і в возі походить, га?
— Де вже йому, — злетіло з Денискових уст.
— О, та ти цього Ласуна ще не знаєш! Він живучий, а гордий який!
І відійшов. А Дениско, боязко всміхаючись, наче тим своїм усміхом міг образити Ласуна чи кривду йому заподіяти, ступив до нього ближче, поклав йому долоню на лоб.
— Це правда, так? — запитав. Одноокий кінь ледь-ледь голову опустив, наче стверджував.
— Ти йому води дай, хай поп’є! — гукнув Лаврін Легкоступ із кутка стайні. — Бери ось відро!..
Дениско схопив відро, кинувся надвір до журавля. Журавель був важкий, але в хлопця звідкись взялася сила, він зумів витягнути повнісіньку баддю, перехилив її, сопучи, й майже бігцем кинувся назад. Коли підійшов до Ласуна, то кінь знову лежав, і ноги свої повідкидав так, що важко було й дивитись. Дениско, мерзнучи зсередини від недобрих передчуттів, поставив перед конем відро води, але той лише оком скліпнув раз і вдруге — та й усе.
— Ну, пий! — припрохував Дениско. — Чуєш, Ласуне? Чого ти такий? Попий, то полегшає, відляже від серця. — Він звертався до коня так, як мати зверталась до нього, Дениска, коли йому нездужалось. — Бо зовсім охлянеш, кому тоді будеш потрібен?
Ласун слухав, і з ніздрів йому текли дві слизяні смужки. Вирвалося зітхання, наче в людини.
— Старість — не радість, але чого так переживати?..
Що не казав Дениско, як не вмовляв, проте кінь не звівся, не скуштував води. Він то заплющував око, то позирав на Дениска так сумно, наче дивився на нього з того світу.
— А ти не переживай! — легенько вдарив Дениска по плечу Лаврін Легкоступ. — Чого переживаєш? Цей кінь ще не з таких історій видряпувався, то порятується і з цієї. Ти ще не знаєш Ласуна, а я вже добре його вивчив, бо ходжу коло нього всеньке його життя. Ти знаєш, що всеньке його життя отак-о переді мною?! — І він показував обидві свої долоні, мозолясті, в чорних борозенках. — Е-е, Ласун! Він іще покаже себе. І побіжить, і полетить! Бо така в ньому кров, Дениску, невмируща…
І, здається, хлопець повірив конюхові — й що кров невмируща в старого коня, й що полетить він, і побіжить! Бо коли йшов зі стайні, то сказав Ласунові "до побачення" і навіть усміхнувся йому — своєю доброю, наївною й трохи наче аж винуватою, вибачливою усмішкою.
Наступного дня вибралась Денискова мати в гості до своєї сестри. Треба було йти за три села, не так і близько, то мати довго збиралась. А ще довше збиралась тому, що давно вже не була в своєї сестри й що сестра видавала свою старшу дочку заміж. Мати вагалась, чи брати з собою Дениска, а потім усе-таки взяла, бо не хотіла залишати його на батька…
Дениско дуже гарно почувався на весіллі, він там і співав разом із усіма, й танцював, а що на весіллі грав духовий оркестр, то музиканти дали йому подути у велику срібну трубу. Щоправда, в Дениска нічого не вийшло, бо він дув, дув, а з великого розтрубу сурми виривалась не музика, а якесь знеможене зітхання.
І за тих кілька днів, які Дениско провів у гостях, він не згадував про Ласуна, бо так йому було добре й цікаво. Та коли вони з матір’ю рушили назад, то раптовий спомин про одноокого коня сколихнув Денискові душу, й перед ним яскраво постала картина його останніх відвідин стайні, як Ласун лежить на перетертій солом’яній підстилці й не може звестись, як у нього повільно розплющуються повіки, відкриваючи сухий блиск великого, печального ока. Дениско здригнувся від цього спомину, і вже ні про що не міг думати, тільки про Ласуна…