Довго мене тіснили
В скелях,— сказав льодовик,—
Годі! Зірвав окови,
До Моря тепер іду.
Стинаю подоли Саджара,
Обертаю між пальцями
Брили льоду важкі...
Бронек Бучма з кимось із грузинських акторів сидять на плоту, що прибився до берега ріки, й співають не дуже злагоджено1 — українською й грузинською одразу — "Серце красуні до зрад охоче..." Потім їм спадає на думку скупатися в Курі, й нема ради на них та на їхні забаганки, про котрі потім оповідатимуть напівправдиві театральні легенди.
Восени Курбас поїде в Сванетію. Восени разом з Вадимом Меллером, березільцем Михайлом Верха-цьким і грузинськими колегами він вирушить у Сванетію, щоб краще придивитись до того, про що йде мова в п'єсі Дадіані. Вони виберуться на конях, Шалва проведе їх у дорогу. Меллер буде згадувати свій давній рисунок: дорога в Сванетії. Це буде восени, а зараз Сандро Ахметелі підходить до Леся й каже: алаверди!
Марджанішвілі вітав їх на порозі Тифліса, коли вони тільки приїхали: прибуває "Березіль", прибуває Лесь Курбас — мозок, театру... Прибувають наші побратими, які дали нерушиме слово старатися скоріше викувати новий театр, радянський театр, театр нової думки, нової форми, нового змісту,— так говорив Коте.
Лесь Курбас встає. Йому дано слово. Лесь Курбас забирає слово.
5*
83
І тоді йому враз здається, що поза ним — легкі, гнучкі постаті жінок, убраних в непишні свитки, підперезані простими крайками, це зійшли з театрального помосту Десять слів поета — наче відбувається зворотнє їх перетворення; народжені його режисерською волею і уявою, Десять слів поета, як античний хор, супроводили всю дію "Гайдамаків" Шевченка, виставу березільці щойно грали в Тифлісі. Ось вони простягають руки, щоб захистити свій народ, ось страждають, знічені горем, ось кличуть — будь мужнім; хиткі, тонкі, як лоза, вони враз стають дужими, або ж ніжними, або ж сумними,— так, як очерет на вітрі, так хитаються вони, й стіною непробивною стають вони,— народжені уявою Курбаса, вони зараз стоять при ньому, Десять слів поета, кожне слово поета — легкі, гнучкі постаті жінок у непишних, скромних свитках, босі й задумливі.
Я на сторожі коло їх поставлю слово... Я на сторожі коло них.
Рік кінчається — усе, що вмістилося в ньому, тепер може укластися в одну мить спогаду, швидкого, як блискавка, як людський погляд.
У Камерному театрі, в Таїрова, грають "Патетичну сонату" Куліша.
Курбас знову сідає до роботи: він працює над режисерською розробкою "Тетнулда" Шалви Да-діані.
Довго мене тіснили
В скелях,— сказав льодовик,—
Годі! Зірвав окови,
До Моря тепер іду.
Старий грузин у Тифлісі замикає марані.
Грек у Києві зачиняє маленьку кав'ярню.
Сван у горах дивиться на далекі верхів'я: яка завтра буде погода?
У кімнату Курбаса тихо, босоніж заходять думки. Щоб не завадити — босоніж. Заходять, щоб перетворитись на Слово.
І в тому найдивовижніша властивість спогаду: все це може відбуватись водночас.
Влітку він неодмінно поїде до Міжгір'я.
Не може бути, щоб Гурович не написав щось нове, щоб він не видобув щось із тієї історії про маклера та його убивцю. І цього разу знову мусить відбутися Перетворення. Куліш відчуває значення цього слова.
У Камерному театрі грають "Патетичну сонату".