В той час, як старий, випроставшись на весь зріст, говорив ці слова голосом, дужчим за шум моря, його постать через гойдання човна на хвилях то затінювалась, то освітлювалась. Матрос був смертельно блідий. Великі краплі поту падали з його лоба. Він тремтів, наче в пропасниці. Час від часу він цілував свої чотки. Коли старий скінчив, матрос кинув свій пістолет і впав на коліна.
— Змилуйтесь, монсеньйор! Простіть мені! — скрикнув він. — Ви говорите, як сам бог. Я винен. Винен був і мій брат. Я зроблю все, щоб спокутувати його злочин. Розпоряджайтесь мною. Наказуйте. Я коритимусь.
— Я прощаю тобі, — сказав старий.
II. ПАМ'ЯТЬ СЕЛЯНИНА ВАРТА ЗНАНЬ СТРАТЕГА
Провізія, що була в човні, знадобилась.
Двом утікачам, змушеним пробиратися довгими манівцями, тільки через тридцять шість годин вдалося досягти берега. Вони пробули ніч на морі. Але ніч була гарна, тільки що місяць світив занадто ясно для людей, які хочуть бути непоміченими.
Їм довелося спочатку віддалитися від Франції і випливти у чисте море в напрямі до Джерсея.
Вони чули останні постріли розстрілюваного корвета, що лунали, як передсмертне рикання лева, вбитого в лісі мисливцями.
Корвет "Клеймор" загинув так, як і "Месник", але слави не випало на його долю. Не можна бути героєм, б’ючись проти батьківщини,
Гальмало був надзвичайний моряк. Він показував чудеса вправності й кмітливості. Цей імпровізований маршрут через великі хвилі, між рифами і пильною вартою ворога, був шедевром. Вітер стих, море стало лагідним.
Гальмало обминув скелі — Менк’є, обійшов Вал Бика, зайшов, щоб перепочити кілька годин, у маленьку бухточку, яка утворюється тут на півночі в час відпливу, потім знову спустився на південь, знайшов спосіб пройти між Гранвілем і островом Шозе, не помічений ні шозейською, ні гранвільською вартою. Він зайшов у бухту Сен-Мішель, що було дуже сміливо, бо ж це близько від Канкаля, місця, де стояла ескадра крейсерів.
Надвечір другого дня, приблизно за годину до заходу сонця, він лишив позаду гору Сен-Мішель і пристав до низького берега, завжди безлюдного, бо він небезпечний — на ньому можна загрузнути в зибучому піску.
На щастя, був приплив.
Гальмало підвів човен скільки зміг ближче до берега, помацав пісок, встановив, що він твердий, випхнув човен на берег і зскочив на землю.
Старий слідом за ним переступив через борт і оглянув обрій.
— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — ми тут біля гирла Куенона. З правого боку Бовуар, а з лівого — Гюїн. Дзвіниця перед нами — це Ардевон.
Старий нахилився над човном, узяв один сухар, поклав його в кишеню і сказав Гальмало:
— Візьми решту.
Гальмало поклав рештки м’яса та сухарів у мішок і взяв мішок на плечі. Зробивши це, він сказав:
— Монсеньйор, чи вести вас, чи йти за вами?
— Ні те, ні те.
Гальмало здивовано дивився на нього. Старий продовжував:
— Ми розійдемося, Гальмало. Бути вдвох нема чого. Треба бути з тисячею або самому.
Він спинився, вийняв з кишені бант із зеленого шовку, дуже схожий на кокарду з вишитою на ньому золотою лілією. Він спитав:
— Ти вмієш читати?
— Ні.
— Це добре. З людиною, що читає, зазнаєш мороки. У тебе добра пам’ять?
— Так.
— Це добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я поверну до Фужера, ти — до Бузужа. Не кидай свого мішка, він надає тобі вигляду селянина. Зброю сховай. Виріж собі десь ціпок. Пробирайся житами, вони високі. Просувайся за огорожами. Іди навпростець через поля. Уникай прохожих. Обминай шляхи й мости. Не заходь до Понторсона. Ага, ти муситимеш переправитись через Куенон. Як ти це зробиш?
— Перепливу.
— Добре. Потім є й брід. Ти знаєш, де він?
— Між Ансе і В’є-В’єлем.
— Гаразд. Ти справді з цього краю.
— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?
— Я сам про себе подбаю. А де ти спатимеш?
— Десь у дуплі. До того, як стати матросом, я був селянином.
— Кинь свою моряцьку шапку, вона зраджує тебе. Десь роздобудеш селянську.
— О, якийсь картуз дістати легко. Перший рибалка відступить мені свій.
— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?
— Всі.
— Всього краю?
— Від Нуармутьє до Лаваля.
— Знаєш і назви?
— Знаю ліси, знаю назви, знаю все.
— Ти нічого не забудеш?
— Нічого.
— Добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?
— Десять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять, коли треба.
— Буде треба. Не забудь ні слова з того, що я тобі скажу. Ти увійдеш у ліс Сент-Обен.
— Біля Ламбала?
— Так. Край яру, що між Сен-Рієлем і Пледельяком, є великий каштан. Ти спинишся під ним. Ти не побачиш нікого.
— Але це не завадить комусь там бути. Знаю.
— Ти подаси сигнал. Ти вмієш давати сигнал?
Гальмало надув щоки, повернувся до моря, і почулося гугукання сови. Воно пролунало наче з нічних глибин; було воно дуже схоже й зловісне.
— Добре, — сказав старий. — Ти це вмієш добре.
Він простяг Гальмало бант з зеленого шовку.
— Ось мій бант командувача. Візьми його. Треба, щоб поки що ніхто не знав мого імені. Але цього банта досить. Квітку лілії на ньому вишивала королева у Тампльській в’язниці.
Гальмало став на одне коліно. Він з трепетом узяв бант з лілією і підніс його до губ; але спинився, немовби не наважуючись поцілувати.
— Чи смію я? — спитав він.
— Так, адже цілуєш ти розп’яття.
Гальмало поцілував квітку лілії.
— Встань, — сказав старий.
Гальмало підвівся і сховав бант на грудях.
Старий продовжував:
— Слухай уважно. Ось гасло: "Повставайте. Ніякого милосердя". Отже, у Сент-Обенському лісі ти даси сигнал. Даси його тричі. Після третього разу ти побачиш чоловіка, що вийде з-під землі.
— З нори під деревом. Розумію.
— Цей чоловік — Планшено, якого називають також Королівське Серце. Ти йому покажеш цей бант. Він зрозуміє. Ти підеш потім якими хочеш дорогами до Астілейського лісу. Там знайдеш кривого чоловіка, якого називають Мускетоном і який не милує нікого. Ти йому скажеш, що я його пам’ятаю і шаную і щоб він підіймав свої парафії. Потім ти підеш до Куесбонського лісу, що за одне льє від Плепмеля. Ти даси сигнал совиним криком. З нори вийде чоловік. Це Тюо, плермельський сенешаль, що був членом так званих Установчих зборів, але людина наша. Ти йому скажеш озброїти Куесбонський замок, що належить маркізові де-Герові, який емігрував. Яри, гаї, вибалки — місцевість для нас підходяща. Пан Тюо чесна й розумна людина. Потім ти підеш до Сент-Уен-ле-Туа, поговориш з Жаном Шуаном, що, на мій погляд, є справжній ватажок. Потім підеш до Віль-Англозького лісу, там ти побачиш Гіттера, якого називають Сен-Мартеном, ти йому скажеш наглядати за Курменілем, зятем старого Гупіля з Префельна і ватажком аржантонських якобінців[19]. Запам’ятай усе гаразд. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ла-Руері написав листа — і все пропало. Потім ти підеш до Ружефейського лісу, де є М’єлет, що перестрибує через ярки, спираючись на довгу жердину.