— Але, Зіно, я ж люблю тебе! Я палко тебе кохаю, а ти мене відштовхуєш... Адже я про твоє ж щастя дбаю...
І щирі сльози заблищали в очах її. Марія Олександрівна справді любила Зіну, по-своєму, а цим разом, від удачі й від хвилювання, надзвичайно розчулилась. Зіна, попри деяку обмеженість свого справжнього погляду на речі, розуміла, що мати її любить, і — відчувала цю любов, як тягар. їй навіть легше було б, якби мати ненавиділа її...
— Ну, не сердьтеся, мамо, я така схвильована,— сказала Зіна, щоб заспокоїти матір.
— Не серджусь, не серджусь, ангелятко моє! — защебетала Марія Олександрівна, вмить пожвавлюючись.— Я ж і сама розумію, що ти схвильована. Ось бачиш, друже мій, ти вимагаєш відвертості... Гаразд, я буду відверта, цілком відверта, запевняю тебе! Аби тільки ти вірила мені! І, по-перше, скажу тобі, що цілком певного плану, тобто в усіх подробицях, у мене ще нема, Зіночко, та й не може бути; ти, як розумна голівка, збагнеш — чому. Я навіть передбачаю деякі труднощі... (Ой боже мій! Поспішати б треба!) Бачиш, я цілком відверта! Але, присягаюся тобі, я осягну мету! — додала вона в захопленні.— Впевненість моя зовсім не поезія, як ти допіру казала, мій ангеле; вона заснована на ділі. Вона заснована на цілковитому недоумстві князя,— а це ж така канва, по якій вишивай що хоч. Головне, щоб не перешкодили! Та чи цим дурепам перехитрувати мене,— скрикнула вона, стукнувши рукою по столу й блискаючи очима,— це вже моя справа! А най-потрібніше для цього починати якомога швидше, навіть щоб сьогодні й скінчити все головне, якщо тільки можливо.
— Добре, мамо, тільки вислухайте ще одну... відвертість: знаєте, чому я так цікавлюся вашим планом і не довіряю йому? Тому, що на себе не надіюсь. Я сказала вже, що зважилась на цю ницість; та коли подробиці вашого плану будуть занадто вже огидні, занадто брудні, то заявляю вам, що я не витримаю і все кину. Знаю, що це нова ницість: зважитися на підлоту й боятися бруду, в якому вона плаває, але що вдієш? Це неодмінно так буде!..
— Але, Зіночко, яка ж тут особлива підлота, mon ange?—боязко заперечила була Марія Олександрівна.— Тут самий вигідний шлюб, а це ж усі роблять! Треба тільки з цього погляду подивитися, і все дуже благородним здасться...
— Ой мамо, бога ради, не хитруйте зо мною! Ви бачите, я на все, на все згодна! Ну, чого ж вам іще? Будь ласка, не бійтеся, коли я називаю речі їхніми іменами. Може, це тепер єдина моя втіха!
І гірка усмішка показалась на устах її.
— Ну, ну, добре, моє ангелятко, можна бути незгідними в думках і все-таки взаємно шанувати одне одного. Тільки, якщо тебе турбують подробиці і ти боїшся, що вони будуть брудні, то лиши весь цей клопіт на мене; присягаюся, що на тебе не бризне й краплина бруду. Чи ж я захочу компрометувати тебе перед усіма? Здайся тільки на мене, і все чудово, преблагородно владнається, головне — преблагородно! Скандалу не буде ніякого, а якщо й буде якийсь маленький, неминучий скандальчик,— так... якось! — то ми ж будемо вже тоді далеко! Тут же не; залишимось! Нехай зіпають на все горло, плювати на них! Самі ж заздритимуть. Та й чи варто про них дбати! Я аж дивуюся з тебе, Зіночко,— але ти не сердься на мене,— як це ти, з твоєю гордістю, їх боїшся?
— Ой мамо, я зовсім не їх боюся! Ви ніяк мене не розумієте! — відповіла дратівливо Зіна.
— Ну, ну, душко, не сердься! Я тільки до того, що вони самі кожного божого дня чинять капості, а ти тут один якийсь разок за життя... та й що я дурна! Зовсім не капость! Яка тут капость? Навпаки, це навіть преблагородно. Я рішуче доведу тобі це, Зіночко. По-перше, кажу знову, все залежить від того, з якого погляду дивитися...
— Та годі, мамо, з вашими доводами! — гнівно скрикнула Зіна і нетерпляче тупнула ногою.
— Ну, душко, не буду, не буду! Я знову забрехалась...
Запало недовге мовчання. Марія Олександрівна смиренно ходила за Зіною і стурбовано дивилася їй в очі, як маленький собачка, завинивши, дивиться в очі своїй пані.
— Я навіть не уявляю, як ви візьметесь до діла,— з огидою казала Зіна.— Я певна, що ви наразитесь на самий тільки сором. Я гордую їхньою думкою, але для вас це буде ганьба.
— О, коли саме це тебе турбує, мій ангеле, будь ласка, не турбуйся! Прошу тебе, благаю тебе! Аби ми погодилися, а за мене не турбуйся. Ох, коли б ти тільки знала, з яких халеп я сухою виходила? Чи ж такі справи доводилося мені оборудувати! Ну, та дозволь хоч спробувати тільки! В кожному разі, треба передусім бути якнайшвидше сам на сам із князем. Це найперше! А решта залежатиме від цього! Та я передчуваю й решту. Вони всі повстануть, але... це байдуже! Я їх сама відчищу! Лякає мене ще Мозгляков...
— Мозгляков? — зневажливо промовила Зіна.
— Еге, Мозгляков; тільки ти не бійся, Зіночко! Присягаюся тобі, я доведу його до того, що він же нам допомагатиме! Ти ще не знаєш мене, Зіночко! Ти ще не знаєш, яка я в ділі! Ой Зіночко, душенько! Недавно, тільки-но я почула про цього князя, в мене вже й спалахнула думка в голові! Мене всю неначе враз осяяло. І хто ж, і хто ж міг сподіватися^ що він до нас приїде? Та за тисячу ж років не буде такої оказії! Зіночко! Ангелятко! Не в тому ганьба, що ти вийдеш за старого й каліку, а в тому, коли вийдеш за такого, котрого не терпиш, а тим часом насправді будеш дружиною його! А князеві ж ти не будеш справжньою дружиною. Це ж і не шлюб! Це просто домашній контракт! Йому ж, дурневц буде вигода,— йому ж, дурневі, дають таке неоціненне щастя! Ой, яка ти сьогодні красуня, Зіночко! Красунечка, а не красуня! Та я б, коли б була мужчиною, півцарства б тобі добула, якби ти схотіла! Віслюки вони всі! Ну, як не поцілувати цю ручку? — І Марія Олександрівна палко поцілувала руку в дочки.— Це ж моє тіло, моя плоть, моя кров! Та хоч силоміць одружити його, дурня! А як заживемо ми з тобою, Зіночко! Адже ти не розлучишся зо мною, Зіночко! Ти ж не проженеш своєї матері, коли щастя спобіжиш? Ми хоч і сварилися, моє ангелятко, а все-таки не було в тебе такого друга, як я; все-таки....
— Мамо! Якщо вже ви вирішили, то, може, вам пора... щось і робити. Ви тут тільки час гаєте! — нетерпляче мовила Зіна.