— Щасти вас, Боже!
— Піждіть, — кажу, — потривайте!
— Коли ж вернетесь? — пита мене.
— У місяць вернусь.
— Добре, вертайтесь у місяць.
— Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, — кажу їй, — аж і мені любо!
— Се щоб ви веселі повернулись!
— А як не повернусь?
Вона до мене:
— Чому?
— А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?
— Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.
IV
Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:
— А що? А як? Бачу, — каже, — бачу, що ти веселий, — мабуть, усе гаразд?
А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!
— Що ж не говориш? — пита Лукаш. — Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?
— Ні, — кажу йому.
— За тебе не пішла?
— Пішла. Я заручився.
— Заручився! Що ж вона? Охотою йде?
— Іде охотою своєю.
Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, — слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.
— Коли так, то будеш щасливий, — говорить мені, — знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.
Пішли ми з Лукашем завістили батюшку — батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем — небожем у других. Почула Павлютиха — прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:
— Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!
Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:
— Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?
— Молодий такий дуже, — одказав їй Лукаш.
— То що? Ще й не такі молоді женяться — бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.
Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи — не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.
— Батюшка дома? — питаю в неї.
— Дома.
— А як мені його побачить?
— Ви пощо прийшли?
— Я до батюшки лист маю од його родича.
— Увійдіть!
Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік — тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов — вибачайте — сам дідько з превеликими рогами — жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге — рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. "Дочки, мабуть", — думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.
Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:
— Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.
Сказавши, піп сів.
— А що ж ви мені, батюшко, скажете? — питаю його.
— Та що ж! Воно б і можна...
— Можна?
— Можна, да вже другий на тому місці...
— Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..
— Аякже! Обіщався — сього відрікатись не можу!
— Та як же другий?
— Попадин небіж трапився — у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.
— Чого ж мені, батюшко, ждати?
— Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.
— А як другий небіж трапиться?
Він взявся за бороду і подумав.
— Ні, — каже, — ні, другого небожа в неї нема.
Трохи помовчали. Далі піп питає мене:
— Де твій рід і який твій рід?
Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові — зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю — важко ступала, очі чорні, бистрі — так вона їми і впивалася в християнина.
Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців — превелика, мабуть, хазяйка в домі.
— А вже оженився? — питає вона мене.
— Ні ще, — кажу їй.
— А ти звідки? Де рід твій? Який?
— Я з Савлуківки.
— А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!
— Та я буду хутко женитись.
— А є вже на прикметі в вас?
— Є, — кажу, — в мене на прикметі.
— От як! А хто се така?
Я кажу.
— А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала — молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся — се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах — так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?
— Дочка доброго здоров’я, — кажу.
— Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.