— Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
— Я тут! — кричу. — На сікача засів! На груші!
— Зла-га-га-газьте!
— Не злізу! — кричу.
А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, — не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття — самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі не допойму...
Підійшли товариші. Зняли мене з груші.
— Бачили що-небудь? — питаю я їх.
— Анічогісінько не бачили!
— Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, — кажу, — своїми вухами чув!
— Так то ви, значить, — питає мене Іван Петрович, — на провалля прянули?
— Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сікач, — і з очерету!
— Та то я висякався! — каже Іван Петрович. — Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки!
Аж ось дідок підходить.
Ми на нього:
— Де ж ваші свині? Де ваш сікач?
— Нема хіба? — здивувався дідок.
— І сліду нема, — кажемо.
— Виходить, пірнули!
— Куди пірнули?
— Під воду! Куди ж!
— Та хіба ж дикі свині пірнають?
— Не знаю, як де, а в нас пірнають! — каже дідок.
— А що ви гадаєте, — міркує Кузьма Дем'янович, — могло бути! Єсть же ж морські свині, могло буть, що й річні єсть!
Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк не допойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся? П'ятдесят же шостий мені... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, — додав Кузьма Дем'янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша і найчастіше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте.
Стріляти треба обов'язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком: "Ага, попавсь!" — поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей.
Коли він сам смертельно поранений, — він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу богові.
Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.
Ті, що несуть загиблого товариша, — дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті.
А ті, що несуть забитого кабана, — дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра).
Така молитва:
Ви зорі-зірниці,
Ніч темна-темниця,
Замикаєш ти церкви і хати
Ще й царські палати.
Замкни звіру вуха й очі,
Щоб я підійшов і не промахнувся...
Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те що він звір дуже обережний і слух у нього як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті.
А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками.
Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями, і бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, — повертається і йде на загонщиків.
Бо він звір хитрий, він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає.
Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.
Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду — було!
Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів.
Пішли вони на охотників.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять, вепр.
Чи там у нього стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків.
На всьому скаку підбіг до одного парубчака-загонщика, той і "рятуйте, хто в бога вірує!" не встиг пролящати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав далі.
Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі й трусяться, і нічого вимовити не може, тільки:
— Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло!
Нарешті трохи опам'ятався.
Ми до нього:
— Ну, що, — дуже злякався?
— Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! — промовив він і подавсь у кущі.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це — коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге...
В процесі розповіді ви й свідків називаєте, і розплющену кулю калібру вашої рушниці показуєте...
Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас!
І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
— Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?