— Хотіла 6 я мати таку роботу, як у тебе. Ти, мабуть, дуже щасливий.
— Анітрохи,— відповів Альберт. Дальшу його мову заглушив мотор, і Нелла почула тільки останні слова.— Яке там щастя. А роботи й ти могла б собі знайти скільки завгодно.
— Знаю. Могла б допомагати черницям, прасувати абощо, провадити господарчі розрахунки, плести светри і так далі, і настоятелька хвалила б мене: "У нас тепер є чарівна помічниця, дружина поета такого-то".
— Не мели дурниць,— сказав Альберт, і з того, як він перемкнув швидкість, Нелла помітила, що він розлючений.— Твоє базікання не зіпсує мені тої маленької втіхи, що я маю. Лай черниць, скільки хочеш, але вони провадять не безглузде життя. Мені те, що вони роблять, завжди здавалося найрозумнішим, хоч сам я на таке не здатен. Вони моляться — і щоб вони мали час молитися, я залюбки візьму на себе частину їхніх турбот.
— Приємно чути, як гарно інші люди влаштували своє життя.—Нелла схлипнула, але опанувала себе.— Тепер ще одружися, і більше нічого й не треба.
— А чому б ні? — спитав Альберт, зупиняючи машину перед світлофором на Піпінштрасе. Він стиснув їй руку: — Ти схибнулася на снобізмі, Нелло.
Вона відповіла на потиск і мовила:
— Ні, річ не в снобізмі. Я не можу їм пробачити, Що вони вбили мого чоловіка, ані пробачити, ані забути, і не хочу вдруге дати їм таку радість — бачити усміхнену, щасливу жінку.
6 Г, Бе,
161
— Кому?
— їм,— відповіла вона спокійно.— Поміркуй, кого я маю на думці. Уже зелене світло, їдь далі.
Альберт рушив далі.
— Ти нічого не доводиш до кінця,— почав він знову,— Ти не справжня мати, не справжня вдова, навіть не повія і не справжня коханка. Я ревную тебе, ревную до змарнованого часу, а не до йолопів, що з ними ти його марнуєш. І так буде завжди, бо чоловік для жінки не може зробити чогось більшого, ніж запропонувати одружитися з нею.
— Ні,— сказала Нелла, — часом куди важливіше стати її коханцем. Дивно якось виходить: колись жінки раділи, що виходять заміж, а тепер навпаки. В кожному разі, мене така можливість не тішить.
— Бо ти впала в снобізм. Цілими роками вислухуєш всяких бевзів — звісно, таке дурно не минеться. Де тебе висадити?
— Біля ощадної каси.
Альберт почекав, поки поліцай дасть знак, об'їхав майдан Карла Великого й зупинився біля каси. Потім вийшов з машини, допоміг вийти Неллі й дістав її валізу з багажника.
— Цього разу,— всміхнулася Нелла, — я справді не змарную часу.
Він знизав плечима.
— Що ж, у нас усе навпаки: колись вірні жінки чекали, поки з ними одружаться невірні чоловіки, а тепер я, чоловік, і, мені здається, вірний, чекаю, доки невірна жінка вийде за мене заміж.
— Так, ти вірний,— сказала Нелла,— і це добре, я знаю.
Альберт подав їй руку, сів у машину і ще раз об'їхав майдан.
Нелла почекала, поки він зверне на вулицю Меро-вінгів, потім підкликала таксі, що стояло біля старої міської брами, й сказала шоферові:
— До Кредитного банку.
Звичайно після уроків Мартін не дуже поспішав додому. Він прилучався до тих, кого називають швендями, але й серед них він був найзабарніший.
Деякі учні бігли додому щодуху: їх або чекало там щось приємне, або вони зголодніли, або мали йти по закупи, або підігрівати їжу для молодших братів та сестер.
Брілах мав годувати свою сестричку. В школі він був завжди втомлений і мерщій вибігав, як тільки задзеленчить дзвінок, бо його мати йшла на роботу за двадцять хвилин до закінчення уроків. Вільма залишалася з Лео, і Брілах не міг заспокоїтись, знаючи, що вони дома самі. На останньому уроці він знай шепотів:
— Я вже не маю спокою.
Бо й справді ніколи не мав спокою. Йому доводилось багато чим клопотатися, і на школу він дивився, як на щось другорядне, обтяжливе, але й приємне, далеке від життя,— повітряні бульбашки під кригою, звабливі, чудові іграшки, ними тішишся, але й марнуєш час. А інколи в школі було просто нудно, і тоді Брілах засинав на останньому уроці, якщо тільки страх за Вільму давав йому заснути.
Мартін не дрімав і чекав дзвінка. Час, здавалось, зупинився, набирався сили, щоб одним махом пересунути велику стрілку на дванадцять. Нарешті пролунав дзвінок. Брілах зірвався з місця.
Вони схопили ранці, одягли їх на бігу й помчали коридором, а далі подвір'ям на вулицю.
Хлопці бігли наввипередки аж до рогу, де Мартінові треба було повертати праворуч, а Брілахові — ліворуч. Вони далеко випередили інших і мчали по брукові,*щоб на пішоході їм не заважали дівчата, які цілим потоком сунули до школи.
Брілах добіг перший до рогу, але почекав на Мартіна, хоч і поспішав додому.
Прощаючись, Мартін гукнув:
— Поїдеш із нами в Бітенган? Ми завернемо по тебе!
— Мені треба спитатися матері.
— Ну, бувай!
Мартін звичайно йшов додому чверть години, але сьогодні промчав ту відстань за п'ять хвилин. Він біг
6*
163
дуэке швидко, з нетерплячки засапавшись, і вже здалеку побачив, що Альбертової машини коло брами не було. Спершись на садову огорожу, Мартін передихнув і озирнувся назад, на алею, якою Альберт мав повертатися від Брезготе. Заходити в будинок хлопцеві не хотілося. Больди не було дома, Глюма теж, а крім того, п'ятниця взагалі небезпечний день — бабусин день. Ще не зіграно до кінця "кров у с е ч і", і в ресторані Фо-вінкеля сьогодні готують п'ятдесят страв із риби, а Мартін її не зносить.
Коли Альберт виїде з-за рогу, то зразу побачить його тут, біля огорожі. Мартін був лютий на Альберта за те, що його машини й досі немає коло брами.
Він підвівсь і поплентався назад, до бензоколонки в самому кінці алеї.
Аж тепер на алеї з'явилися дівчата, що спізнювалися до школи, — звичайно Мартін зустрічав їх на розі. Вони перейшли вулицю, зиркнули на велику золоту стрілку церковних дзиґарів і кинулися бігти. По алеї ще квапились подекуди засаиані дівчата, а далі повільно чвалала ціла купка тих, що вже не поспішали. Мартін знав їх усіх, бо завше здибав перед початком другої зміни. Ті, що тепер ішли купкою далеко позаду, звичайно поминали його біля бензоколонки, де він сидів на підмурку. Але сьогодні ритм порушився, і Мартін сердився на себе, що даремно біг. Він завжди йшов останній і сидів тут на підмурку, коли повз нього повільно чвалали зажурені дівчата, які вже не поспішали, знаючи, що все одно спізняться, ті самі, які тепер на алеї перестрибували через тіні дерев, ніби через східці. Проте сьогодні він побував уже вдома, знову повернувся, а вони ще й досі не дійшли до бензоколонки. Повз нього саме пробігали, розпатлані, розпашілі, ті, хто ще не звик спізнюватися. Велика стрілка дзиґарів стояла вже майже на цифрі "З", тож бігти не було сенсу: однаково їм годі встигнути.