— До Брунна,— мовила вона.
— До центру?
— Ні, до Рінгштрасе. •
— Тридцять пфенігів,—сказав водій.
Вона дала п'ятдесят, не взявши здачі. Водій зачинив двері й ще раз просигналив, перше ніж рушити далі.
XVIII
— Тепер усе буде інакше,— сказав Альберт і глянув на Мартіна, немов чекаючи на відповідь, але той мовчав.
Мартінові було лячно: Альберт змінився, став якийсь дивний, і він не знав, через що — невже через те, що його так довго— не було? І чого він так каже?
— Усе буде інакше,— ще раз мовив Альберт.
І тому що він явно чекав на відповідь, Мартін несміло спитав:
— Що саме?
Але вони якраз під'їхали до церкви. Альберт вийшов з машини й сказав:
— Заберемо й Больду.
Мартін знав, як Альберт мучився, коли він не повертався вчасно, і тепер йому було прикро: через нього Альберт чотири години хвилювався, даремно шукав його по цілому місті. Він відчував, яку владу має над Альбертом, але та думка не тішила його, тільки пригнічувала. У хлопців, що мали батьків, усе було не так. Батьки не хвилювалися, не мучились, коли їхні сини не приходили вчасно: вони мовчки зустрічали їх, давали доброї хлости й залишали без вечері. Кара була тяжка, але зрозуміла. Мартін не хотів, щоб Альберт бив його, він чекав від нього чогось іншого, але чого саме — не міг ані виповісти, ані навіть уявити. Є слова наче й незрозумілі, але вони викликають цілком певні уявлення й думки. Коли Мартін думав, наприклад, про неморальне, то уяв* ляв собі велику залу, а в ній два ряди жінок, усі, яких він тільки знав — неморальні й моральні. Ряд неморальних очолювала Брілахова мати, аморальних пані Борусяк — вона для Мартіна була втіленням моральності. За нею йшла мати Поске, далі пані Нігемаєр, а десь посередині стояла і його мати. її місце в тій залі не було визначене. Вона його міняла, перескакуючи від пані Борусяк до Генріхової матері, то знову назад, наче фігурки в трюкових фільмах. Мартін дивився на двері ризниці й пробував, чи слово "батько" пасу, вало б до Альберта, але воно йому не пасувало. Це слово личило старому вчителеві, столярові, може навіть Глю-мові. Слово "брат" Альбертові теж не пасувало, найкраще ліпилося до нього слово "дядько", але й від звичайних дядьків він чимось відрізнявся.
Була вже майже п'ята, і Мартінові стало аж млосно з голоду. О шостій вони мали їхати в Бітенган, і Мартін знав, що Віль уже дістав вудочки, старанно їх випробував, накопав черв'яків і тепер, мабуть, латає в садку саморобні футбольні ворота, міцно прикручує їх дротом, а тоді, сяючи з радощів, побіжить на село запросити сільських хлоп'ят, щоб грати п'ять проти п'яти.
Альберт і Больда вийшли з ризниці. Мартін посунувся, даючи Больді місце поруч з Альбертом. Коли всі сіли, Больда обняла його за шию, погладила рукою по щоці, і Мартін відчув її холодну, вогку долоню, що пахла милом, вузеньку руку, що почервоніла від лугу, вкрилася білуватими зморшками.
— От бачиш, ніде він не дівся,— сказала Больда.— А ти б, замість хвилюватися, дав йому доброї прочуханки. Далебі помогло б.
Вона засміялася, проте Альберт похитав головою і сказав:
— Тепер усе буде інакше.
— Що? — несміливо спитав Мартін.
— Ти переїдеш у Бітенган і там ходитимеш до школи, а потім до гімназії в Брерніху. Я теж там житиму.
Больда неспокійно засовалась.
— Навіщо? — сказала вона.— Мені страшно навіть уявити собі, як ми лишимося без хлопця... і без тебе. Візьми тоді й мене з собою, я вмію доглядати худобу.
Альберт мовчав. .Він обережно перетяв алею, завернув на вулицю Гельдерліна, але поминув церкву і виїхав на вулицю Новаліса. Потім обминув парк, перетяв рінгштрасе і поїхав між скошеними полями, через селище з бараків до гайка. Больда поглядала на нього збоку. АльберГ зупинив машину на узліссі.
— Почекайте тут, — сказав він. — Я скоро повернуся.
Він виліз, пройшов трохи доріжкою, що вела стрімко вниз до брами, тоді завернув на заросле травою узбіччя і зник у заростях. Мартін бачив Альбертову голову, що рухалася над низькими кущами до того міоця, де навколо великого дуба були викорчувані дерева. Там він постояв трохи, спершись на дуба, потім рушив до каземату і в тому місці, де узбіччя було найстрімкіше, почав спускатись униз.
— Не покидай нас, — тихо мовила Больда, не обертаючись.— Або візьми й мене з собою.
Мартін злякався: в її голосі забриніли сльози.
— Усім без тебе буде погано, і бабусі теж. Не роби їй такої прикрості.
Мартін не відповідав. Він дивився на Альберта, що повертався назад до машини.
— Вилазь, — сказав він Мартінові,— мені треба тобі щось показати. А ти почекай тут, як хочеш,— звернувся він до Больди.
Але Больда теж вилізла, і вони втрьох пішли вниз асфальтованою доріжкою, що вела до каземату. Мартін почував себе ніяково. Він тут не раз бував з Брілахом й іншими хлопцями, а в кущах, крізь які щойно пробирався Альберт, Гребгаке й Вольтере робили щось безсоромне. З дому сюди йти півгодини. Тут дуже зручно було гратися в піжмурки у висохлому рівчаку, що оперізує фортецю, і можна дивитися на димарі й щогли кораблів на Рейні, але самого Рейну не видно. Тільки як вилізти на дах фортеці, то можна побачити і Рейн, і розбомблений міст, що його залізяччя зловісно стирчить над водою. Коло берега червоніють тенісні майданчики, мигтять постаті гравців у білому вбранні, часом долинає сміх або голос судді з білого помосту.
Мартін бував тут не часто, бо Альберт боявся відпускати його далеко від дому. Тепер він стурбовано поглядав на Альберта, що, видно, привів його сюди з якоюсь
9 Г. Бель
233
метою. Поки вони спускалися доріжкою, було тихо, але тепер від брами каземату стало чутно гомін дітей, що гралися на даху фортеці, і голос якоїсь з матерів, що кричала:
— Не підходь близько до води!
Від залізної, пофарбованої в темний колір брами на дах вели новенькі, зацементовані сходи. Нагорі був водограй, грядки з трояндами і два майданчики, оточені муром, з якого так добре було видно Рейн. Біля майданчиків росли липи.
Мартін розігнався на сходи, проте Альберт зупинився біля брами, покликав його назад.
Мартін глянув на Больду, і та раптом сказала:
— Я краще вернуся до машини. Ти хочеш купити печериць?