Роза, повагавшись та трохи помовчавши, зупинилася на пісеньці "Бабуня" і затягла зіпсутим голосом:
Бабуня якось признавалась,
Чарчину випивши вина:
"Ох, як до мене залицялись,
Коли цвіла весна".[3]
І хор дівчат, а мадам сама ним диригувала, підхопив:
Швидко пролетіли
Золотії дні…
Ручки ж мої білі,
Ніженьки ставні!
— От так-так! — заявив Ріве, що його спів розпалив; а Роза вже вела далі:
— Як? Ви розважності не мали
І не боялись пустувать?
— В п’ятнадцять літ я добре знала,
Чому вночі не сплять!
Усі разом загорлали приспів; а Ріве тупав ногою по голоблі, вибивав такт віжкою по крупові білої конячини, а та й собі, наче й її захопив жвавий ритм, нум галопом, та галопом, як буря, аж повалила в гарбі всіх дам на купу.
Вони позводились, регочучи наче божевільні! Пісня голосно лунала в полі під ясним небом, помежи стиглими житами разом з шаленим бігом малої конячини, що з кожним гуртовим приспівом підхоплювала і перла скачки добру сотню метрів, на велику втіху мандрівниць.
То там, то там якийсь робітник, що колов каміння при дорозі, підводився і розглядав крізь свою дротяну маску цю навісну та верескливу гарбу, що мчала серед куряви.
Як позлазили біля вокзалу, тесля розчулився:
— От жаль, що ви їдете, а то ловко б ще погулялося!
Мадам йому розважливо відповіла:
— Все у свій час, не можна ж весь час бавитися.
Ріве нараз сяйнуло:
— А знаєте що? — промовив він. — Я приїду до вас у Фекан на той місяць.
І подивився лукаво на Розу, а очі йому пожадливо блищали.
— Треба бути статечним, — завершила мадам, — приїзди, як хочеш, та у нас не можна робити жодних дурниць.
Він на це нічого не відповів, а як стало чути гудок паровика, то негайно зачав зо всіма цілуватися. Коли черга дійшла до Рози, він намагався цмокнути її в уста, але та, сміючись крізь стиснені губи, випорсала щоразу набік. Він тримав її у своїх обіймах, але не міг осягти мети; йому-бо заважала величезна пуга, яка залишилася в його руці і метлялася за спиною дівчині.
— На Руан — до вагонів! — гукнув кондуктор, і вони зайняли місця.
Залунав різкий посвист; його повторив могутній гудок потяга, котрий шумно пустив перший струмок пари, а колеса з видимою натугою зачали потроху крутитися.
Ріве, вискочивши з вокзалу, добіг до бар’єра, щоб ще раз побачити Розу; коли ж вагон, повнісінький того живого краму, проходив повз нього, — він, вихльоскуючи батогом та витанцьовуючи, співав на все горло:
Швидко пролетіли
Золотії дні…
Ручки ж мої білі,
Ніженьки ставні!
А потім дивився услід білій хусточці, що нею вимахували здаля.
III
Вони спали аж до кінця дороги сном праведниць, маючи совість спокійну; а коли повернули до свого дому відсвіжені, готові до своєї щоденної праці, мадам, не мігши утриматись, промовила:
— Все гаразд, а я за домівкою скучила.
Вечеряли нашвидку, потім, зодягши бойові вбрання, чекали на своїх завсідних клієнтів; і маленька засвічена лампада, лампада мадонни, сповіщала подорожніх, що отара повернулась до кошари.
Оком би блимнути, так новина ця облетіла усіх, не знати яким побитом, не знати хто її розніс. Філіпп, банкірів син, довів свою ґречність тим, що спеціально попередив про цю новину д. Турнево, ув’язненого своєю родиною.
У рибника неділями обідало чимало родаків, гості пили каву, як увійшов посланець з листом. Д. Турнево, дуже схвильований, розірвав конверта й зблід: там було тільки оцих кілька слів, писаних нашвидку олівцем: "Партія тріски вже відшукалася; судно увійшло в порт; добрий гандель для вас. Швидше приходьте".
Він полазив по кишенях, дав посланцеві двадцять сантимів і, зачервонівшись по самі вуха, промовив:
— Мені треба йти.
Простягши до жінки лаконічну й таємну цидулку, він подзвонив і, як з’явилася служниця, наказав:
— Пальто, швидко, швидше, та капелюх.
На вулиці він ударився бігти, висвистуючи якусь пісеньку, і дорога йому здавалася удвоє довшою — таке було нагле йому нетерпіння.
Заклад Тельє мав святковий вигляд. У нижньому поверсі стояв гук та гамір від крику портовиків. Луїза й Флора не знали, кому відповідати, пили з одним, пили з другим, виправдовуючи більше ніж коли свою прикладку Дві Помпи, їх кликано звідусіль відразу; їх не вистачало на цю шарпанину, і ніч для них нахвалялася бути трудовою.
Горішня трапеза зібралася вже уся з дев’ятої години. Д. Вас, суддя з торгового суду, закоханець, ревний, але платонічний, мадам, тихенько розмовляв собі з нею в куточку; і вони так лагідно усміхались межи себе, неначе незабаром мало статись якесь порозуміння. Д. Пулен, колишній мер, тримав Розу верхи на своїх колінах, а вона гладила дідусеві своєю куцою рукою сиві бурці. З-під задертої жовтого шовку спіднички видніла гола вище коліна нога, відтіняючись на чорному сукні штанів, а червоні панчохи були стягнені блакитною підв’язкою, подарунком комівояжера.
Велика Фернанда випросталась на софі, поклавши обидві ноги на живіт д. Пемпесові, податному урядовцеві, а грудьми припала до жилета молодого д. Філіппа, обіймаючи його за шию правою рукою, а в лівій тримаючи цигарку.
Рафаела, здається, провадила якісь переговори з Дюпюї, страховим агентом, і закінчила їх словами:
— Гаразд, любенький мій, сьогодні я згодна.
Потім, роблячи по салону швидкий тур вальса, вона гукнула:
— Цього вечора все, що хочеться!
Двері прожогом розчинились, і з’явився д. Турнево. Залунали захоплені вигуки:
— Слава Турнево!
І Рафаела, що все ще крутилася, припала до його серця. Він же, зцупивши її в могутні обійми, як пір’їнку, і не промовивши ні слова, перехопився через салон, простуючи до задніх дверей, і серед бучних оплесків зник зі своєю ношею на сходах, що вели до почивалень.
Роза, розжиголюючи колишнього мера, цілувала його та смикала одночасно за обоє бурців, щоб він тримав голову просто, використала приклад:
— Ану ж, зроби, як він, — промовила вона.
Дідунь підвівся і, поправляючи жилета, пішов слідом за дівчиною, порпаючись у кишені, де спочивали його гроші.
Фернанда та мадам лишилися самі з чотирма чоловіками; тоді д. Філіпп закричав:
— Я плачу за шампана, мадам Тельє, накажіть три пляшки.
Фернанда, обійнявши його, прошепотіла:
— Заграй, і ми потанцюємо, ну скажи, що ти цього хочеш.