— Подивімось на карті, — запропонував Мак-Наббс.
— Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілій-ському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома пара-лель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам'ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М'єрса, д'Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:
— Отже, друзі мої, шлях наш — прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж "Дункан", якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.
— Отже, — сказав Джон Манглс, — "Дунканові" треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?
— Саме так.
— А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? — поцікавився Гленарван.
— По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель. —
— І я! — вигукнув юний Грант.
— Роберте! Роберте! — зупинила його сестра.
— А чому б і ні? — відгукнувся Паганель. — Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з "Дункана".
— Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? — звернувся Джон Манглс до Гленарвана.
— Любий Джон, — відповів Гленарван, — ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок — те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан "Дункана"? [66]
— Виходить, нам не можна подорожувати з вами? — спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.
— Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...
— Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! — мовила Гелена.
— До того ж це навіть і не подорож, — зауважив Пага-нель.
— А що ж тоді? — спитала Гелена.
— Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. "Transire benefaciendo" (21)таке наше гасло.
Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.
Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.
Від'їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса — славнозвісного боксера.
Готуючись до від'їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентінське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.
Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. "Дункан" розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.
— Вже час, — мовив нарешті Гленарван.
— Рушайте, Едварде, — сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.
(27) Transire benefaciendo (лат.) — йдучи, творити добро. [68]
Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.
— А тепер, дорогі друзі, — вигукнув Паганель, — востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!
Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.
Усі зійшли на палубу, і семеро мандрівників покинули "Дункан". Невдовзі вони досягай набережної, до якої яхта наблизилась, маневруючи, на півкабельтова.
Леді Гелена ще раз крикнула з юта "Дункана": ,
— Хай вам щастить, друзі!
— Нам обов'язково пощастить, — відповів Паганель, — бо, присягаюся вам, ми самі собі допомагатимемо.
— Вперед! — дав команду механікові Джон Манглс.
— Рушаймо!. — в свою чергу вигукнув Гленарван.. :
І тої самої хвилі, коли верхівці, попустивши поводи, подались прибережним шляхом, на "Дункані" завертівся гвинт і яхта повним ходом попрямувала до океану.
Розділ XI. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ЧІЛІ
Група провідників-тубільців, що їх Гленарван залучив до експедиції, складалася з трьох дорослих і одного.хлопчика. Погонич мулів був англієць, який жив у цій країні вже років з двадцять. Він наймав своїх мулів мандрівникам і сам водив їх гірськими проходами через Кордільєри. Після переправи він передавав мандрівників "бакеано" — аргентинському провідникові, що добре знав усі дороги в пампі. Англієць, дарма що пробував у товаристві індіанців і мулів, не настільки забув рідну мову, щоб не заходити в розмову з мандрівниками. Тому Гленарванові легко було пояснити свої наміри й стежити за виконанням своїх розпоряджень, тим більш що іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його зусилля, тубільці не розуміли.