(32) Левіафан — фантастичне морське страховисько, згадуване в Біблії
Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон [83] повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини "ларетта", що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з'юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче — його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння, — так принаймні пояснив майор.
— Зате, — додав він, — вода кипітиме тут, не потребую^ чи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев'яноста градусів.
Мак-Наббс не помилився: коли вода закипіла в казанку, занурений туди термометр показав лише вісімдесять сім градусів. Кожний з насолодою випив гарячої, запашної кави; але в'ялене м'ясо видалося дещо вбогою стравою, що навело Паганеля на міркування слушні, але марні.
— Слід признатися, — мовив він, — що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.
— Як? — здивувався майор. — Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?
— Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.
— Ви страшенний ласун, — сказав Мак-Наббс.
— Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся— ви не погребували б добрячим біфштексом!
— Можливо, — відповів майор.
— І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!
— Звичайно, і якщо ви бажаєте...
Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому 8а люб'язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.
— Що ж воно таке? — спитав Том Остін. — Чуєте, шум ближчає!
— Може, це лавина? — мовив Мюльреді. [84]
— Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, — відповів Паганель.
— Побачимо, — сказав Гленарван.
— І побачимо так, як це роблять мисливці, — додав майор, беручи карабіна.
Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття — виття переляканих тварин — подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір'я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин — лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.
У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.
— Нарешті я їх знайшов, — почувся чийсь голос. Це був голос Паганеля.
— Кого це "їх"? — спитав Гленарван.
— Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!
— Вас не поранено?
— Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?
— Ось хто, — мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.
Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.
Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:
— Це гуанако!
— Що воно таке — гуанако? — спитав Гленарван. [85]
— Тварина, що її м'ясо придатне для їжі, — пояснив Паганель.
— І смачне?
— Надзвичайно. їжа, гідна олімпійських богів! Я знав — ми матимемо до вечері свіже м'ясо. І яке м'ясо! А хто оббілує тушку?
— Я, — сказав Вільсон.
— Гаразд, а я беруся приготувати печеню.
— То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? — спитав Роберт.
— Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов'язково трошки кухар.
Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м'ясо — "філе гуанако". Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.
Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне "фе!" вихопилось з усіх уст.
— Яке огидне! — сказав один.
— Його не можна їсти! — додав інший.
Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над "їжею богів", обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м'ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.