Убога вечеря минула сумно. Нікому не хотілося їсти. Лише майор віддав честь підмоклим харчам і попоїв як слід, незважаючи ні на що. Незворушному Мак-Наббсові було байдуже до будь-яких злигоднів. Паганель, як справжній француз, намагався жартувати, але нікого не спромігся розважити.
— Либонь, мої жарти підмочені, — мовив учений, — вони дають осічку.
Очевидно, найкраще, що можна було їм зробити, це полягати спати; кожний прагнув хоч ненадовго забути ві сні свою втому. Буря не вщухала: стіни ранчо тріщали й хилилися під дужими Поривами вітру, раз у раз загрожуючи завалитись. Бідолашні коні, віддані на поталу негоді, жалібно іржали, та й їхнім господарям було ненабагато краще в злиденній хижці. Однак сон помалу здолав потомлених мандрівників. Роберт перший склепив повіки, притулившись головою до Гленарванового плеча, а невдовзі, бережені богом, поснули всі гості ранчо.
Мабуть, з бога був непоганий вартовий, бо ніч минула спокійно. Мандрівників збудила Таука — невсипуща, як завжди, вона іржала за стінами ранчо й била в них дужим копитом. Господар її мовчав, то гасло до від'їзду давала Таука. Мандрівники вже багато чим їй завдячували, тому скорились цьому наказові й негайно рушили в дорогу. Злива стишилась, але сукався дрібний дощ, і кругом стояла вода, бо глинистий грунт не всичував усіх калюж, баюрищ та ставків, що вийшли з берегів і злились у величезні "ба-надос", глибокі й підступні. Роздивившись на мапі, Паганель вирішив, що річки Ріо-Гранде й Ріо-Віварата, котрі звичайно вбирають в себе всі води цієї,рівнини, з'єднались і створили спільне русло завширшки кілька миль. І він мав слушність.
Треба було мчати щодуху. Людям загрожувала страшна небезпека. Якщо вода прибуватиме, де шукати захистку? До самого обрію, скільки сягало око, — жодної височини, а вода заллє цю пласку рівнину, напевно, дуже швидко.
Коней гнали учвал. Таука скакала попереду і, більш ніж будь-які амфібії з могутніми плавцями, заслуговувала назви морського коня, так-бо вільно почувала себе у воді, немов то була її рідна стихія.
Раптом, близько десятої години ранку, Таука почала виявляти ознаки надзвичайної тривоги. Раз у раз вона оберталась на широкі рівнини, що лежали на півдні, протяжливо [155] іржала, спиналася рвучко й з силою втягувала ніздрями повітря. Талькав насилу її стримував. Він так міцно затягнув вудила, що піна біля рота Тауки закривавилась, Проте гарячий кінь не вгавав. Хазяїн відчував, що Таука, якби дати їй волю, помчала б на північ наче вітер.
— Що сталось Тауці? — спитав Паганель. — Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п'явиці?
— Ні, — відказав індіанець.
— То, може, вона чогось злякалась? >— Так, вона почула небезпеку.
— Яку?
— Не знаю.
Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.
— Anda! Anda!(48) — гримним голосом закричав Талькав.
— Що сталося? — спитав Паганель.
— Вода! Вода! — І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.
— Повінь! — вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.
Та й був уже час. З півдня, миль за п'ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.
(48) Anda! (Ісп.) — Швидше! (Прим, автора.)
Водяна лавина наближалася з швидкістю перегонового [156] коня. Вершники летіли від неї, немов хмари, 1-нані жорстоким буревієм. Марно їхні очі шукали хоч якогось порятунку: сама лише вода розстилалась довкола, зливаючись вдалині з крайнебом.
Чуючи небезпеку, коні мчали мов знавіснілі, і вершники ледве держалися в сідлі. Гленарван раз у раз оглядався назад.
"Вода наздоганяє нас", — думав він.
— Anda! Anda! — кричав Талькав.
І вершники ще дужче гнали коні. З посмугованих острогами боків нещасних тварин цівками збігала кров, полишаю-чи у воді довгий червонястий слід. Вони спотикались на вибоїнах, плутались у схованій під водою траві. Вони падали, їх піднімали. Вони знову падали, але ще й ще раз їх змушували звестися й бігти далі. Рівень води помітно підвищувався. Подовжисті хвилі на її поверхні свідчили, що наближається водяний вал, котрий здіймав білі пінисті гребені вже не далі як за дві милі.
Чверть години тривала ця надлюдська боротьба проти найстрашнішої з стихій. Втікачі не могли б сказати, скільки вони проїхали, але, напевне, відстань була чимала, коли зважити на шалену швидкість гону. Однак коням, зануреним по груди в воду, дуже важко було просуватися вперед. Гленарван, Паганель, Остін — усі вважали себе пропащими, приреченими на жахливу смерть. Коні вже не досягали ногами грунту, а глибини в шість футів було задосить, щоб вони потонули.
Неможливо передати нестерпну тугу цих вісьмох людей, котрих наздоганяла неминуча загибель. Вони гостро відчували, що боротися з стихією понад їхні сили. Порятунок від них не залежав.
Ще п'ять хвилин — і коні попливли; тепер їх несла течія, навальна, стрімка, з швидкістю, рівною найхутчішому їхньому гонові.