— Нехай буде так, — відповів Скунду і зачинив за собою двері.
— Тепер усе відкриється й з'ясується, і ми матимем спокій, — обізвався Ла-Лах пророчим тоном.
— І все це завдяки Скунду, маленькому чоловічкові, — зневажливо всміхнувся Сіме.
— Завдяки науці Скунду, великого чаклуна, — поправив Ла-Лах.
— Діти дурного розуму — ось хто такі тлінкети. — Сіме гучно вдарив себе по стегну. — Ну як це можна зрозуміти, що дорослі жінки й сильні чоловіки дозволяють дурманити себе різними вигадками й дитячими казками?
— Я багато мандрував, — промовив Ла-Лах, — я плавав глибокими морями, бачив чудеса і знаю, що цьому правда. Я, Ла-Лах…
— Ошуканець!
— Авжеж, таке мені дали прізвисько, але справите моє ім'я має бути "Далекий Мандрівник".
— Я так далеко не їздив… — почав був Сіме.
— Ну то й прикуси язика, — відрубав Боун, і вони розійшлися розгнівані.
Коли згас останній срібний промінь місяця, серед юрби, що зійшлась біля хатини Гунії, з'явився Скунду. Він ішов швидкою легкою ходою, і при світлі каганця видко було, що руки в нього порожні, ніяких калаталок, ніяких масок, жодних причандалів шаманства. Тільки великого сонного крука тримав від під пахвою.
— Назбирали хмизу на багаття? Нехай усі бачать, хто злодій! — сказав він.
— Назбирали, — відповів Боун, — хмизу вистачить.
— Ну, то слухайте. Слів моїх буде небагато. Я приніс із собою Джелкса, крука. Він віщун і вгадує таємниці. Я посаджу його в темряву під чорний горщик Гунії, у найтемніший закуток в її хаті. Світло погасимо. Усе буде дуже просто. Один по одному ви увійдете в хату і покладете руку на горщик, подержите, поки встигнете зітхнути раз, і підете собі. Коли злодієва рука торкнеться горщика і буде близько коло крука, то Джелкс закричить або чим іншим виявить свою мудрість. Усі готові?
— Усі! — пролунала багатоголоса відповідь.
— Гаразд! Я по черзі викликатиму кожного на ймення, аж доки викличу всіх.
Ла-Лаха викликано першим, і він зразу пішов. Усі наставили вуха, і серед тиші чути було, як під його ногами заскрипіли старі, хисткі мостини. Та й годі. Джелкс не каркнув і не виявив себе нічим. Після Ла-Лаха пішов Боун, бо дуже можлива річ, що людина вкраде свої власні укривала, аби зганьбити й осоромити сусідів. Тоді пішла Гунія, за нею інші жінки й діти, але все без наслідків.
— Сіме! — вигукнув Скунду.
Сіме! — ще раз повторив він.
Але Сіме не поворухнувся.
— Ти що, боїшся темряви? — із злістю підштовхнув його Ла-Лах, невинність якого вже було доведено.
Сіме пирхнув.
— Я сміюся з цієї дурниці, — сказав він, — проте я піду. Звісно, не через те, що вірю в чудеса, а щоб показати вам, що нічого не боявся.
Він сміливо ввійшов до хати, і, коли вийшов, усе посміхався.
— Колись ти вмреш зовсім несподівано для себе самого, — прошепотів у справедливому обуренні Ла-Лах.
— Не маю сумніву, — була легковажна відповідь, — через шаманів та через глибоке море мало хто з нас умирає на своєму ліжку.
Коли половина людей щасливо перебула випробу, ледь стримуване збудження дійшло до болючої напруженості. Коли пройшло дві третини людей, молода жінка, що була вагітна першою дитиною, не витримала і з жаху зайшлася істеричним сміхом.
Нарешті прийшла черга останнього — і знову нічого не трапилось. Цей останній був Ді-Я — отже, це він мав бути злочинець. Гунія звернулася з жалібним зойком до зірок, всі інші відсахнулися від нещасного хлопця. Він був напівживий з переляку, і ноги під ним підгинались. На порозі він захитався і мало не впав. Скуиду штовхнув його в двері і зачинив. Минуло чимало часу. Чути було тільки, як плакав хлопчик, тоді заскрипіли повільні кроки в куток хатини, потім пауза і такі самі кроки назад. Двері відчинились, і він вийшов. Нічого не трапилось, а він же був останній.
— Запаліть багаття! — звелів Скунду.
Ясне полум'я звилося вгору й освітило обличчя, ще спотворені жахом і водночас розгублені.
— Знову нічого не вийшло, — хрипко прошепотіла Гунія.
— Так, не вийшло, — відказав Боун, — Скунду — старий. Нам треба нового шамана.
— Куди ж ділася Джелксова мудрість? — глузливо сказав Сіме на вухо Ла-Лахові.
Той тільки ніяково потер собі лоба, нічого не відповівши. Сіме гордо випнув груди і хвальковито звернувся до маленького шамана:
— Хо-хо-хо! Нічого з того не вийшло, як я й казав!
— Так здається, так здається, — лагідно відповів Скунду. — І це здається дивним для всякого, хто не знає таємних наук.
— А для тебе? — почулось зухвале запитання.
— Може, й для мене. — Скунду говорив лагідно, а його повіки спускалися щоразу нижче і затуляли йому очі. — Я маю на увазі іншу випробу. Усі чоловіки, жінки й діти, геть усі зараз же піднесіть угору руки!
Наказ був такий несподіваний і такий рішучий, що юрба враз без вагання послухалась. Усі руки піднеслися над головами.
— Тепер дивіться кожен на руки інших! Усі дивіться! — командував Скунду. — Так, щоб…
Заглушливий регіт, в якому було більше погрози, покрив його слова. Натовп дивився на Сіме. У всіх, крім нього, руки були чорні, в сажі, тільки його рука не була замащена об брудний горщик Гунії.
У повітрі пролетів камінь і вдарив Сіме у щоку.
— Брехня! — згукнув він. — Брехня! Я нічого не знаю про укривала Гунії.
Другий камінь ударив його в лоб, третій просвистів над головою. З усіх сторін линув лютий мстивий рев, усі нагинались і шукали на землі каміння. Сіме захитався і неначе осів.
— Це був жарт! — кричав він. — Тільки жарт. Я взяв їх на жарт.
— Кажи, де ти їх заховав? — пронизливий, верескливий шаманів голос, неначе ножем, прорізав гомін і крики.
— У мене вдома, в клунку з шкурами, в тому, що висить на жердині під покрівлею, — була відповідь, — але ж це був жарт, кажу вам, тільки…
Скунду зробив знак головою, і в повітрі градом полетіло каміння. Жінка Сіме, уткнувшись головою в коліна, мовчки плакала, а його маленький хлопчик, як і всі інші, кричав, сміявся та кидав і собі каміння.
Повернулась Гунія з дорогоцінними укривалами. Скунду спинив її.
— Ми бідні люди, і в нас немає нічого, — захлипала вона, — не будь до нас жорстокий, о Скунду!
Люди відійшли від накиданої купи каміння, яка ще ворушилася, але не спускали з неї погляду.