— Кого кликали? Хто Бартеньєв?— заговорили довкола мене.
— Іконін, іди тебе кличуть; та хто ж Бартеньєв, Мор-деньєв?—я не знаю, признавайся!—казав високий рум'яний гімназист, що стояв за мною.
— Вам,—сказав St.-Jérôme.
— Моє прізвище Іртеньєв, — сказав я рум'яному гімназистові.—Хіба Іртеньєва кликали?
— Ну-да; чому ви не йдете?.. Ич, який дженджик! — додав він півголосом, але так, що я чув його слова, виходячи з-за дави. Поперед мене йшов Іконін, високий юнак років на двадцять п'ять, що належав до третьої категорії старих. На ньому був оливковий вузенький фрак, отласний синій галстух, на якому лежало ззаду довге біляве волосся, старанно зачісане а 1я мужик. Мені впав ув око його зовнішній вигляд, коли він ще сидів на лаві. Він був непоганий з лиця, балакучий; і мене особливо вразило в ньому чудне руде волосся, що він його завів собі на горлі, і ще чудніша звичка, яку він мав—раз-у-раз розстібувати жілета й чухати собі груди під сорочкою.
Троє професорів сиділи за тим столом, до якого я підійшов разом з Іконіним; жоден із них не відповів, коли ми їм уклонилися. Молодий професор тасував білети, мов колоду карт; другий професор, із звіздою на фраку, дивився на гімназиста, який щось дуже швидко говорив про Карла Великого, до кожного слова додаючи а нарешті", і третій, дідусь в окулярах, нахиливши голову, подивився на нас через окуляри й показав на білети. Я відчував, що його погляд був разом Звернений на мене й на Іконіна і що в нас йому щось не подобалось (може, руде волосся Іконіна), бо він зробив, дивлячись знов же таки на нас обох разом, нетерплячий жест головою, щоб ми швидче брали білети. Мені було прикро, і ображало мене, поперше, те, що ніхто не відповів на наше привітання, а, подруге, те, що мене, очевидно, з'єднували з Іконіним в одне поняття іспитни-ків, і вже були упереджені проти мене за руде волосся Іконіна. Я сміливо взяв білет і хотів відповідати, але професор показав очима на Іконіна. Я прочитав свій білет: він був мені знайомий, і я, спокійно чекаючи своєї черги, спостерігав те, що діялося передо мною. Іконін але ніяк не звомпив і навіть надто сміливо, якось усім боком посунувся, щоб узяти білета, і бадьоро прочитав те, що було написано на білеті. Він розкрив був рота, як мені здавалося, щоб почати відповідати, як от професор із звіздою відпустив гімназиста, похваливши його, і подивився на Іконіна. Іконін наче щось ізгадав і зупинився. Загальна мовчанка тривала хвилин зо дві.
— Ну,—сказав професор в окулярах. Іконін розкрив рота й знов замовк.
— Але ж ви не самі тут; чи ви будете відповідати, чи ні?— сказав молодий професор, та Іконін навіть не глянув на нього. Він пильно дивився в білет і не сказав жодного слова. Професор в окулярах дивився на нього і крізь окуляри і поверх окулярів, і без окулярів, бо встиг за цей час зняти їх, старанно протерти шкла й знову одягти. Іконін не пустив і пари з уст. Раптом усмішка блиснула на його обличчі, він трусонув волоссям, знов усім боком повернувся до столу, поклав білета, глянув на всіх професорів поряду, потім на мене, повернувся й бадьорою ходою, розмахуючи руками, иішов до лав. Професори нерезирнулися між собою.
— Ну й хлюст! — сказав молодий професор: — своєкоштний.
Я посуну вся ближче до стола, але професори майже пошепки говорили між собою, наче ніхто з них мене й не бачив. Я був тоді цілком переконаний, що всіх трьох професорів надзвичайно цікавило те, чи складу я іспита і чи добре я його складу, але що вони так тільки, для годиться, удавали, що це їм однаковісінько й що вони нібито мене не помічають.
Коли професор в окулярах байдуже звернувся до мене, пропонуючи відповідати на питання, то, глянувши йому в вічі, мені трохи соромцо стало за нього, що він так лукавить зі мною, і я трохи запикався на початку відповіді; але потім пішло легше й легше, а як питання було з російської історії, що її я знав чудово, то я кінчив блискуче й навіть так розходився, що, бажаючи дати відчути професорам, що я не Іконін і що мене не можна плутати з ним, запропонував узяти ще білет; але професор, кивнувши головою, сказав: "добре, добре", і щось написав у журналі. Повернувшись до лав, я зараз же довідався від гімназистів, які хто його знає, як все знали, що мені поставлено п'ять.
XI. ІСПИТ ІЗ МАТЕМАТИКИ
На дальших іспитах, крім Грапа, якого я вважав за негідного знатися зі мною, та Івіна, який чогось наче цурався мене, я вже мав багато нових знайомих, Іконін навіть зрадів, побачивши мене, і сказав мені, що професор історії злий на нього ще з торішнього іспита, коли він нібито теж збив його. Семенів, що вступав на один факультет зі мною, на математичний, до кінця іспитів від усіх бокував, сидів мовчки сам собі, спершись на руки й засунувши пальці в своє сиве волосся, і складав іспити чудово. Він був на другому місці; на першому ж був гімназист першої гімназії. Це був високий, худий, чорнявий юнак, дуже блідий, з підв'язаною чорним галсту-хом щокою й поприщеним лобом. Руки йому були худі, червоні, з надзвичайно довгими пальцями й нігті обкусані так, що кінці його пальців, здавалося, перев'язані ниточками. Все це здавалося мені чудовим і таким, яким повинно було бути у першого гімназиста. Він говорив з усіма так само, як і всі, навіть і я з ним познайомився, але всеж, як мені здавалося, в його ході, рухах губів і чорних очах було помітне щось незвичайне, маґнетичне.
На іспит з математики я прийшов раніше, ніж завжди. Я знав предмет добре, але було два питання з альґебри, що я за них якось забув запитати вчителя і які були мені зовсім невідомі. Це були, як тепер пригадую, теорія сполучень і Ньютонів біном. Я сів на задню лаву й продивлявся два незнайомі питання; але як я не звик працювати в шумній кімнаті, та й часу було мало—я це передчував, то я й мало розумів те, що читав.
— От він! Іди сюди, Нехлюдов,—почув я позад себе знайомий Володин голос
Я обернувся й побачив брата й Дмитра, які в розстібнутих сурдутах, розмахуючи руками, йшли до мене між лавами. Зараз видко було студентів другого курсу, що почувають себе в університеті, мов у себе в хаті. Самі їхні розстібнуті сурдути виявляли презирство до нашого браття, що вступали, і викликали в нас заздрість та пошану. Мені було дуже приємно думати, що всі навколо могли бачити, що я знайомий з двома студентами другого курсу, і я швидче встав їм назустріч.