Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в той час як Сивоок уже біг з обійстя.
— Та постривай, дурню! — гукнув навздогін йому Ситник.— Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?
З усього Сивоок почув тільки два слова: "хліб" і "м'ясо". Вони нагадали йому те, що десь на світі е наїдки і є люди, що втішаються їдвом і питвом, тоді як дід Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, помираючи від голоду.
Хлопець став і подивився на Ситника. Чи не бреше?
— Ну, іди сюди, іди,— кликав той.— Сідай до мене, та поїдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втішиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!
Сивоок поволі наблизився до візка, відкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам заліз у луб'яний короб, сів так, щоб мати можливість щомиті зістрибнути і вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволі рушила, Родимове обійстя лишалося позаду, назавжди лишалося.
Але не згинув безслідно дикий норов Родимів. Упав він найгустішою барвою на чисту поверхню дитячої душі і довічно закріпився там, як невигубно позостаються краски на глині, обцілованій палючим вогнем.
Не всидів Сивоок довго на візку, зстрибнув, знову відбіг від Ситника, став — неприручений, упертий, свавільний.
— Де Родим? — закричав.
— Ну, сказав же, сказав,— зупиняючи коняку, витирав піт з обличчя Ситник.— Нема його, мертвий, погинув.
— Де він? — уперто допитувався хлопець.
— Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...
Ситник прив'язав коняку, пішов розвальцем назад по дорозі, Сивоок посунув за ним, недовірливо тримаючись здалеку.
Нижче обійстя, де шлях робив вигин, на моріжку височів горбик недбало приляпаної лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі дерев'яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землі, щоб потім потоптати, затягти звідси світ за очі, спалити, пустити за водою — та будь-що!
Але хрест навіть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусів, скріплених намертво хитрим дерев'яним замком, він був закопаний, певно, ще глибше, ніж прах небіжчика, і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорився від споглядання чужої смерті.
І Сивоок, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься отакими хрестами і порятуватися від них він не зможе так само, як не може зіпхнути знаку Родимової смерті, в безсилій люті став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи сліз, і до цілковитого вичерпання сил бив, бив,бив.
Аж тут Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту. Пручатися Сивоок не мав сили.
Він не зміг признатися самому собі ні в той день, ні згодом, хоч не міг також втаїти дивно жорстокої правди: Родимова смерть відкрила йому світ набагато ширший, ніж бачив він його досі. Позаду все починалося чорнотою на грузькій дорозі, безпорадним криком маленького хлопчика в пітьмі, добрими руками старого, потім були обійстя, глина, барви, вогонь, був кінь Зюзь, була пуща, спершу мовби безмежна і всемогутня, але згодом, виявилося, — замкнена в своїй повторюваності, доступна для осягнення розумом і звичкою. Хоч ще зовсім малий, Сивоок непомітно засвоїв у тому світі все потрібне для того, щоб жити без зайвих тривог і непевності, звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побіля тих самих дерев, сидітиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях.
І ось тепер неначе розсунули перед ним обрії, і він побачив одразу так багато, що не міг осягнути ні розумом, ні бодай самим поглядом.
Їхній візок викотився на підвищення; позаду, в уділлі, ледь видима лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилі, відкритому увсібіч, вільному духмяному від трав і ще якихось не знаних Сивоокові рослин, чиясь добра і могутня рука покидала багато-багато будівель, певно, людських осель, але зовні набагато привітніших і веселіших, аніж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досі вважав єдино можливою для людського буття.
Сивоок дивився вниз невідривне, сльози в його очах висохлії від вогню захоплення, який розгорявся там ясніше й ясніше, Ситник помітив збудженість хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потім недбало поспитав:
— То що? Гарно тут?
Сизоок зітхнув, але не відповів нічого.
— Ніколи не був? Не бачив?
Зітхання чи то скрушне, чи то жалісливе.
— Не показував тобі Родим? Саму пущу тільки? А світу не тільки в пущі.
Сивоок уже й не зітхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би ненавидіти цей прекрасний світ за те, що розкриває він свої приваби тільки після того, як заплачено найвищою платою — смертю єдиної дорогої тобі людини. Але вже поселилася в його малечій душі здатність захоплюватися всім прекрасним, і властивістю цією наділив його Родим, мовчазний, щедрий, добрий дід Родим, у якого краса виспівувала під руками.
Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди — треба ще їх і продати тому та тому. А продаєш — вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись — і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простір.
— Гарно? — спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.
— Так,— пошепки відповів Сивоок.
— Вільховатка, — пояснив Ситник, — село так зоветься. Багато люду. А ми он там.
Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всілякі виперти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів: