— Спочинемо? — гукнула. — Бо ще ходити та ходити!
— А не буду більше ходити. Спати хочу, — сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. — Завтра доходимо до кінця.
— Завтра мені вже не захочеться, — засміялася Ягода.
— То ходімо ще до озера, — позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.
— А до озера зась! — сказала Ягода.
— Чого б то?
— А того!
— Та ти кажи!
— А я кажу.
— Дурна дівка, — сплюнув Какора, — була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так — тільки тьфу, та й годі!
— Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, — пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.
— А що тая у озері? — поцікавився Сивоок.
— Боги живуть.
— Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, — пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.
— Піди, піди, — байдуже сказала Ягода.
— Я теж хочу подивитися, — глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.
— Ну, піди, а я доги посушу на сонці, — засміялася молодичка, — а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?
Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.
Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.
Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.
— Переспимо, а вдосвіта — гайда, — цілком тверезим голосом сказав Какора.
Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо, .був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.
— Чому б мали квапитися?
— За тепла треба вибратися звідси, — сказав Какора. — Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.
— Не знаю, чи й піду, — відмовив хлопець.
— Як то? — купець не зумів навіть подивуватися таким словам.
— А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти — злом?
— Не відаючи.
— Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
— Заберу, — пригрозив Какора. — Присилую.
— Спробуєш.
— А то — потну, як і твого шмаркатого...
Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:
— А тепер вставай.
— Так от же ж не встану! — розпачено заревів Какора.
— Лежи, коли хочеш!
— І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!
— Лежи.
— А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.
— Бісівська в тебе душа, — сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка —вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:
— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.
— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.
— Завтра вирушаємо, — не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
— Вдосвіта, — додав він ще.
Ягода мовчала.
— Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого,
— А дорога тяжка.
— То їдь собі, чого розбалакався, — недбало сказала вона зміненим голосом.
— Переночуємо та й гайда, — словами Какори сказав Сивоок.
— Ночуйте, — вже й зовсім холодно промовила Ягода, — напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.
— Не боїшся? — прохрипів.
— Чого б мав боятися?