Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше лема нічого, і не повинно бути, і нічого більше й не треба — в цьому найбільша мудрість; і як добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк до цього чуда — і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!
Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки непередавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її очі, її губи, побачив її всю — невисоку, щедротілу, в простій полотняній одежі, а ще побачив її шию, довгу й ніжну, у широкому вирізі грубої сорочки, і йому захотілося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої тканини, і він незграбно похилився, так ніби й досі залишався малим калічкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, і він шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борідка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набік, але всі ті миттєві приготування звелися на ніщо, бо дівчина знов м'яко, але вперто відтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гніву:
— Ану ж бо не...
Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий бажанням, і вона знов наставила навпроти своє дуже плече, стримала його падіння, знов мовила:
— І чого б я ото?
Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.
Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:
— Ой набрид!
— Ну, — пробурмотів нарешті Ярослав, — навіщо?
— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. — Ганяєшся тут по лісі.
Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:
— Не підходь, бо!..
Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.
— Тільки ступни — кричатиму!
До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.
— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:
— Ну нащо ти так?
— А ти нащо?
— Я... ти... як тебе звати?
— Старий будеш! Повинна б... А нічого я не винна! Та ти слухай... Не хочу слухати!
— Ну... — Він не знав, як до неї й підступитися, — Ти знаєш, хто я?
— Не хочу знати!
— Можеш хоч здогадатися.
— Не мала клопоту!
—— Але ж я для тебе міг би...
— Сама все можу!
Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися. — Я — Юрій. А ти?
— А я — ось вона!
Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
— Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
— Забава.
— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. — Що?
— Звуть мене так. Забава.
— Чому так?
— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого —довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.
— А нині що?
— І нині.
— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
— Не знаю.
— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
— Ну, — вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, — їдь собі далі, поки я тебе не знаю.
— Повинна спізнати.
— А не хочу.
— Я для тебе все зроблю.
— А що ти для мене зробиш?
— Ну... — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. — Бояринею тебе вчиню!
— А не треба мені боярині!