— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.
— Як це так? — здивувалися ми.
— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! "Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!" — кричу я.
— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.
— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися…
І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.
Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.
— Та як… Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став… Інакше ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. "Ну, все, — думаю, — і кісток ие позбираю". Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.
Ми вже були майже нагорі.
Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара — суцільні струмені води ринули з неба.
— Жоро! Жоро! — кричу я.
Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.
Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.
Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
— "З Агашкіним"… "З Агашкіним"… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
— Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!
— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже…
— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
— Поки що ні.
— От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно… — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.
— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?…
— Винен, — надув губи Жора. — а чого ви не кинулися рятувати мене?
— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?
— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.
— То ти просто ситуації не уявляєш…
— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: "Двадцять тридцять — моделізм". За графіком…
— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..
Жора зітхнув:
— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник…
От даремно ти все-таки…
Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін.
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Ішли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.
— А я-як же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.
— То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.
Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.