Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло.
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків. Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна кришка, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до кришки.
Але все це вимагає точності, старанності і вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада.
Кришки випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком друга.
А вже збирала третя.
Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками.
Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки завгодно.
Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін.
— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка.
А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в ПТУ, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в ПТУ…
— А ким же ти будеш? — питали його.
— А хоч би прийомщиком склотари! — І очі в Злюкіна робилися, як щілинки.
— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка.
— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
Хлопці тільки одмахувалися.
Ну, що з них візьмеш?..
Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала. Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш. На те вони й трійця.
А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.
Тим більше, з шостим "А" було в них змагання. Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий "А" вигравав. Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було.
І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:
— Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою. І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп. От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…
Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли. От тобі й Ясик! От тобі й тишко!
— Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика. Довгий вайлувато рушив за ним. Слідом задріботів Малявка.
Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші. Хлопці щільно оточили Ясика.
Трійця розгублено спинилася. Злюкін обернувся на Довгого. Той почухав потилицю. Малявка сховався за Злюкіна.
— Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…
І трійця відійшла.
Через три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком. Хлопці кинулися до нього:
— Що з тобою?
Ясик одвів очі:
— Та… об половичок перечепився.
Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю. Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.
— Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко.
— Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв'язуватися з таким трупом!
— Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.
Малявка просто хихикнув.
— Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.
Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі і ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя. Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг.
Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що то вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого.
РОЗДІЛ XI,
в якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину. Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує
Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним з тупою звірячою погрозою.
— Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!
Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку, загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис уннз головою. А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:
— У-у-у!
— У-у-у!
— У-у-у!
Ми перезирнулися.
— Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови. Зовсім озвіріли. Стали звичайнісінькими мавпами. Ясик Гриценко мав рацію.
— Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив.
Орангутанг Довгий блискавично скочив з гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом з ним на дерево.
Не встиг утекти і я. Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.
— Ой! Пустіть! — гукнув Агашкін.
— Пустіть! Ой! — гукнув я.
Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… "Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не виині навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп. Що з них тепер візьмеш?"