— Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня. — От завівся!
— Зоє Михайлівно, — спитала Лесикова мама, — а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер…
Та ви знаєте, добив-таки Прометей Гаврилович того директора. Ще, правда, реконструкції не почали, але рішення вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе один, дружини в нього нема…
— І це — трагедія?! — вигукнув Василь Денисович. — Це, по-моєму, прекрасно! Ой, Аню! Ти що! В тебе такі нігті…
— А ти не кажи, чого не слід… — не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.
— От, язик мій — ворог мій.
— То не язик, то — голова.
— Хлопці! — Лесиків тато глянув на годниник. — Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили.
— А солодке я вам дам з собою, — підхопила Лесикова мама. — Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь.
Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і…
Ну й гаразд!
Як то кажуть, не дуже й хотілося.
— Гайда, Лесику, до нас! — швидко підхопився Жора.
— Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи на тата. Звичайно, йому не хотілося, але… він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!
Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.
У Лесикових батьків телевізор був чорно-білий, у Жориних — кольоровий.
Та Лесик сказав:
— Не треба телевізора. Чогось не хочеться. Давай краще музику.
Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, що був заставлений солодощами, пили з високих кришталевих бокалів "пепси-колу" і слухали, як з тьмяно-сріблястої "системи", на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогиики, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентінське танго…
Хлопці сиділи й мовчали.
Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені. А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився…
Одне слово, хлопці сиділи й мовчали.
Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього "находить", — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…
— Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він… справжній?
— Хто? — не розуміючи, спитав Жора.
— Хто-хто… Прометей!
— Що значить — справжній?
— д оте, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.
— Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями. Це несерйозно.
— Припинити найлегше… — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який сильний! А який хоробрий! І, знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закачав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.
— Ну й що?
— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.
— Лесик! — скривився Жора. — Ну що ти, чесие слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!
— Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…
— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи У догонів — африканського народу, що живе на території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то "Знание — сила", чи "Техника — молодежи".
— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!
— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?
— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні пришельці…
— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.
Лесика зупинити вже було неможливо.
Не будемо докладно переказувати всі Лесикові думки, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.
РОЗДІЛ V,
в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
Отже…
Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.
Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово "Учительська" закреслено і над ним крейдою виведено: "Олімп".
Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І… і отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.
Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.
А за столами…
За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни. тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот.