— А се що таке? — запитав капітан.
— Жила тут коло домініканів така собі пані Юлія Шаблінська, називала себе вдовою, а властиво була так собі, розвідка. Ще молода жінка, порядна, завсігди з шиком одягнена, образована, бувала в товариствах. Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватний пансіон для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала їх приготовувати до матури чи до якихсь там екзаменів. І подумайте собі, пане, перед кількома днями довідується поліція, що сей пансіон є, властиво, дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тілько аристократію, багачів, вищих офіцерів, але що там діялося, в тім замкненім товаристві, се переходить усяку людську фантазію.
Кожде слово сього оповідання було неначе ніж, застромлений у серце капітана і обернений у кровавій рані. Облитий холодним потом, ледве дихаючи, мов на тортурах, він ледве міг удержатися на кріслі і блідими устами ледве видушив:
— Ну?
— Я тілько так, для приміру говорю! — лепотів дальше Гірш, упоравши печеню, принесену для обох, і попиваючи вино, котре, очевидно, чимраз більше розв'язувало йому язика. — Адже ж годі навіть подумати, щоби ні один із панів, належних до нашої вищої власті, не знав про се. Самі там ходили! По місті голосно вишіптують назви дуже грубих риб, що були там постійними гістьми. А проте все було тихо. Аж коли кілька дівчат із сього пансіону небезпечно розхорувалося, а кілька померло в шпиталі, коли з різних боків почали роздаватися різкі голоси обурення, поліція мусила рушитися. Вчора арештували ми сю паню і цілий її пансіон. Пане, кілько там зразу було крику, і обурення, і омлівання, і комедії! Ай-ай! А всіляких паперів, квитів, листів скілько забрано! Там-то буде можна повичитувати гарні історії! Ба, але сього не пустять на світ. Вже там є такі, що подбають о те, щоби тілько те вийшло на денне світло, що їм буде догідне.
— Боже, боже! — шептав капітан, почуваючи, що щось страшенне стискає його горло, здавлює груди. Гірш приняв се за заохоту до дальшого балакання і, випивши півбутельки вина, торочив дальше, тепер уже зовсім свобідним, інколи просто докторальним тоном.
— А нащо я се говорю, пане капітане? На те, щоби вам вияснити політику. Бо се не політика — коли дерево цвіте, взяти і позбивати цвіт або потім позбивати зелені зав'язочки плодів. Але вичекати, аж грушечки достигнуть, а потім потрясти деревину і бачити, як усі вони спадають уже готові, гарні, соковиті, — отсе радість! Отсе заслуга! А у нас, прошу пана капітана, інакше навіть не можна. Адже злочинець, доки не сповнить злочину, не є й злочинцем. Що ж би то мені було за те, якби я зловив того агента, напримір, в хвилі, коли він їхав з дівчиною зі Станіславова до Черновець?
— Урятували б дівчину! — мовив капітан.
— Е, дівчину! Що дівчина! Дівчині одна дорога! — цинічно сміючися, відрізав Гірш. — Я б її сьогодні відібрав від одного агента, а вона би завтра і без нього пустилася на пси. І се ще питання, чи я б урятував її від нього. Він би мені сказав, що наняв її до служби, дівчина потвердила б, і який же я маю спосіб доказати йому, що се неправда? Ще би мене самого оскаржив, а досить двох-трьох таких припадків, і бідний ревізор буде позбавлений кусника хліба. Тепер — се вже інша справа! Тепер ми маємо в руках сліди, свідоцтва, зізнання, листи, тепер ідемо напевняка, знаємо, чого шукати і кого тягти. Тепер я можу піти і зробити, напримір, у пана капітана домову ревізію і пан не сміє мені сього заборонити.
Капітан схопився, немов опарений окропом.
— У мене? Чи ви сказилися? У мене?
— Ха, ха, ха, ха! — реготався Гірш напівп'яним, напівзлорадним реготом. — Як пан перелякалися! Ха, ха, ха! Не бійтеся, паночку, я тілько на жарт так сказав, на той приклад, zum Beispiel*.
Капітан помаленьку, смакуючи краплину за краплиною, пив вино зі своєї чарки, щоби показатися супокійним і замаскувати смертельну блідність, що — чув се виразно — розливалася по всім його лиці. Гірш своїми малими блискучими оченятами вдивлявся в нього, і напівп'яно-добродушний, а напівхитрий усміх грав на його лиці, розширюючи його грубі м'ясисті губи і виказуючи за ними білі крепкі зуби, немов готові рвати і шарпати живе м'ясо.
— То пан капітан цілих п'ять літ служили в Боснії? — запитав він нараз. — Так є.
— Пригадую собі троха пана капітана ще з давніших часів, ще яко поручника. Я був тоді кельнером у кав'ярні на Вірменській вулиці, знають пан капітан?
— Якось собі не пригадую, — відповів капітан, подаючи вид, немовто він дуже пильно шукає в своїй пам'яті тої кав'ярні і того кельнера.
— О, так! Пан Ангарович! Пам'ятаю дуже добре! Всі офіцери говорили про пана... про панову жінку, що так молода, гарна, що так пана любить...
— Пане Гірш! — скрикнув уражений капітан. — Прошу вас, сховайте ті спомини для себе!
— Ах, який же бо пан капітан! — підхопив Гірш, не виходячи зі свойого щасливого настрою. — Адже ж я не сказав нічого злого. Крий мене господи! Я тілько дивуюся, як пан капітан міг так довгий час видержати в Боснії без жінки.
— Ну, що ж, служба, обов'язок, — знехотя буркнув капітан.
— О так, знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обов'язку. Але за таку жертву повинні би пану капітанові дати золотий хрест заслуги. Га, га, га! Се не кождий потрафить! Лишити молоду жінку через п'ять літ солом'яною вдовою...
Се остатнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршевій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв'язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав, та котрі тепер його поліційиий ум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкіра почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудуванням і обридженням.
— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.
— Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно, моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусилля, щоби з ним не зрадитися. Та нараз, прихилюючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шепотом: