Перед урядом громадським, де мало відбутися голосування, стояли жандарі. Але нарід так як би їх не видів, і тільки діти з цікавості приглядалися з-поза воріт до нових шеломів та ясної збруї.
Віз задержався на вулиці, і сини взялися зсаджувати батька на землю.
— Лишіть, я сам, — говорив Миколишин, соромлячись перед чужими людьми своєї немочі, але інакше не міг. Сперся на молоді здорові плечі синів, і ті більше несли його, як провадили до уряду.
— Розступіться, люди! — загуло в громаді. — Видите, хорого ведуть. Хорий чоловік приїхав, щоби голос віддати.
— Ви, Миколо, безпечно могли дома сидіти. Нас тут, дивіть, якого народу зійшлося. Буде голосів досить.
— Досить чи не досить, того ніхто не може знати, а мені в гробі спокою не було би, якби я не зробив того, що до мене належить, — відповів Миколишин, переступаючи поріг.
***
— А тепер спішіться, — говорив, сідаючи назад на віз, — спішіться, щоб живого додому привезли.
Внук затяв коні, і віз покотився з горбка. Коли переїздили коло свого поля, Миколишин підніс тяжкі повіки і витягнув руки, як би їм посилав своє благословення.