Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспівати з ним зворушливу пісеньку: "Я рідний край покинув задля тебе". Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тільки він хай наспіває мелодію, щоб вона могла підібрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приємний, зате досить сильний. Тут ожив і Дел Бішоп, і почав підтягати хрипким басом. Він так захопився, що навіть встав із свого стільця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметі, щоб похвалитись йому, як то він гарно гостював у Велсів. Місіс Шовіл аж хихотіла, виявляючи свій захват, особливо ще коли лейтенант кінної поліції та кілька його співвітчизників голосно проспівали "Пануй, Британіє"[2] та "Боже, бережи королеву"[3], а американці відповіли їм піснями "Моя батьківщина"[4] та "Джон Браун"[5]. Тоді довготелесий Алек Боб'єн, король Серкл-Сіті, став вимагати "Марсельєзу"[6]. Розійшлися всі, голосно виспівуючи на вулиці "Сторожу на Рейні"[7].
— Не приходьте на такі вечори, — пошепки сказала Фрона, прощаючись з Корлісом. — Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуємо. Скажіть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?
Вони обоє засміялися, і Корліс пішов додому при світлі північного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднішній вечір.
РОЗДІЛ VIII
— А чого б мені не пишатися своєю расою?
Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве пам'ятала. Гарна й білява, типова англо-саксонка — такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обгрунтованими. Він гадав, іцо стоїть понад расовим егоїзмом та упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.
— Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, — казав він. — Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе — та й досі вважають — за богом обраний народ…
— Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, — перехопила Фрона.
— Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: "Це нижча раса, варвари!"
— Проте ми існуємо до цього часу. Ми існуємо, а римляни зникли. Час показує, на чиєму боці правда. Дотепер ми держались. І будемо держатись, — про це свідчать деякі сприятливі ознаки. Ми, як видно, краще від інших вміємо пристосовуватись.
— Расовий егоїзм!
— Зачекайте. Перше перевірте.
Захопившись, вона імпульсивно стисла йому руку. Серце в нього заколотилось, кров кинулася в лице, у скронях застукотіло. "Яке чудне — але й чарівне — відчуття!" — подумав Корліс. Так змагатися з нею він ладен би й цілу ніч.
— Ось я вам доведу! — сказала вона. Випустивши його руку, Фрона не відчула ніяковості. — Наша раса — це раса діячів, борців, раса, що підбиває під себе кулю земну, захоплює безмежні простори. Ми працюємо й боремося, ми не згортаємо рук, не кидаємо праці в ніяких, хоч би й найлихіших, умовах. Ми витривалі, наполегливі. Ми вже так створені, що вміємо до всього пристосуватись. Хіба зможе коли індіянин, негр чи там монгол перемогти тевтона! Та ніколи в світі! Індіянин впертий, але він не вміє пристосуватись. Не пристосувавшись до нових обставин, він мусить загинути, а коли й спробує пристосуватись, то теж загине — не зуміє. Негр, хоч і має таку здібність, може працювати тільки під чиїмсь керівництвом, як раб з природи… Китайці — раса цілком інертна. Отже, до чого не мають здібності інші раси, до всього того здібні англосакси чи тевтони, називайте, як вам до вподоби. Чого бракує іншим расам, все це є у тевтонів. Хто ж нас може перемогти?
— Ви забули про слов'ян, — закинув Корліс.
— Слов'яни? — обличчя її похмурніло. — Правда, слов'яни. Єдина юна раса серед старих та малих у всьому світі! Але вони ще цілком у майбутньому; про них скаже майбутнє! А ми тим часом готуємось. Можливо, ми так далеко зайдемо вперед, що не дамо їм змоги нас наздогнати. Адже іспанці перемогли ацтеків тому, що знали хімію, знали, як добути порох. То невже ми, пануючи над усім світом, маючи до послуг всі його знання, невже ми не зможемо впорати слов'ян, не давши їм нагоди вбитися в силу?
Ванс Корліс тільки крутив головою і усміхався..
— Так, я знаю, що кажу не до ладу. Я занадто схвильована, — зауважила Фрона. — Але зрештою ми таки справді сіль землі, хоч би тому, що маємо відвагу сказати це про себе!
— А я переконався, що ваш запал заразливий, — відказав він. — Гляньте, я теж починаю запалюватись. Нас на перше місце поставив не бог, а природа, — нас, англів, саксів, норманів і вікінгів, і земля ця наш спадок! То йдімо ж уперед та вперед!
— Тепер ви глузуєте з мене! Майте на увазі, одначе, що ви самі вже вирушили вперед. Для чого ж ви приїхали на Північ, як не для того, щоб і собі прикластися до спадщини своєї раси?
Вона повернула голову — почулась чиясь хода.
— Капітане Александер, кличу вас за свідка! — гукнула вона замість привітання.
— Кличете за свідка? — перепитав капітан, усміхнено вітаючись із Фроною та Корлісом. — Авжеж!
Посвідчіть, що таким, як ми, не страшно бурі:
Хоч слуги ми судна, та владарі над морем…
Він поважно й урочисто процитував ці рядки. Слушність його слів так захопила Фрону, що вона поривчастим рухом стисла йому обидві руки. У Корліса щось здригнулося в грудях, коли він це побачив. Йому стало прикро. Неприємно було бачити, що вона так без перебору тисне кожному руки своїми теплими, міцними руками. Невже вона так поводиться з кожним, аби його слова чи вчинки припали їй до вподоби? Він був не від того, щоб вона стискала руки йому, але комусь іншому — це Корлісові аж ніяк не було приємно. Поки він так розмірковував, Фрона встигла розповісти капітанові Александеру, про що вони розмовляли.