Корліс, врешті, подобався Фроні сам собою, такий, як був, незалежно, з чого складалася його індивідуальність. І то зовсім не дивина. Відомо, що при сполученні двох елементів утворюється не тільки сума їх, але й щось цілком нове, таке, чого немає в тих елементах, зокрема взятих. Отак і з Корлісом. Він подобався Фроні в цілому. Подобався за щось таке, чого не можна було б знайти, розклавши його на елементи, але що є самою суттю людини, тим, на чому грунтується віра і чого не може збагнути наука та філософія. Корліс подобався Фроні Велс. Одначе це зовсім не означало, що вона його покохала.
Що ж до Ванса Корліса, то його вабив до Фрони Велс той самий таємничий голос, що кликав його назад до землі. Суміш елементів у ньому була така, що жінки, які відійшли далеко від природи, його не цікавили. Таких жінок він зустрічав багато, і до жодної з них не забилося його серце. Хоч він і відчував завжди брак близької істоти — почуття, що неминуче приводить до кохання, — та до цього часу жодна з Євиних дочок не могла заповнити тої порожнечі. Єдності тіл, єдності душ — того чогось таємничого, що зветься коханням, — він досі ніколи не відчував. Коли він зустрів Фрону, це почуття враз спалахнуло в ньому на повну силу. Одначе він помилково зрозумів його — він думав, що просто зацікавився нею, як новим, незнаним явищем.
Багато людей високого роду й непересічної освіти здаються на цей поклик землі. Викликаючи сумнів щодо свого тверезого глузду та моральної твердості, вони часто беруть собі за дружин селянських дівчат чи служниць із шинку. Ті, хто в такому подружжі не знаходить щастя, ставляться з недовірою до почуття, яке спонукало їх на цей крок, забуваючи, що природа творить або нищить життя індивіда, маючи за мету добро цілого роду. Бо імпульс щоразу цілком правдивий, тільки час і обставини можуть бути не ті, — і стається непоправне.
На Корлісове щастя, і час і обставини сприяли йому: у Фроні він знайшов і культуру, без якої не міг би обійтися, і чисті, владні пахощі землі, що він так їх потребував. Щодо виховання й освіти, то вона була просто дивом. Йому доводилося стикатись із багатьма дівчатами, що мали поверхові знання, але Фрона була зовсім інша. Давнім істинам вона вміла надавати нового життя, і думки її навіть про звичайні речі були завжди ясні, енергійні й сміливі. І хоч його природжений консерватизм занепокоювався і протестував, одначе його захоплювали Фрони-ні філософські міркування, що в них деяку школярську наївність перекривав ревний запал. Багато де в чому не погоджуючись із тим, що вона так завзято проповідувала, Корліс мимохіть скорявся перед її щирістю та запалом.
Головна її вада, на думку Корліса, це те, що вона зовсім нехтувала умовності. Жінка для нього була святощами, і він не міг байдуже дивитися, коли "порядна" жінка ступала на небезпечну стежку. Коли порядна жінка відважувалась переступити ту межу, що призначена для її статі й становища, він вважав це за легкодумство. А це вже недалеко й від… Він не міг довести до кінця своєї думки, бо це стосувалося Фрони, хоч вона не раз завдавала йому жалю своїми нерозважливими вчинками. Щоправда, жаль його брав тільки, коли він був далеко від неї. Коли ж він був біля неї, і очі їхні світилися взаємною симпатією, або коли при зустрічі або прощанні він стискав їй руку, що міцно відповідала на його потиск, — тоді він цілком переконувався, що її вчинками керує тільки доброта і справедливість.
Вона подобалась йому ще й з інших багатьох причин. Подобався її запал і поривання, завжди піднесені. Вдихнувши повітря Півночі, він оцінив тепер те, що вона по-товариському ставилась до всіх, хоч перше це його дратувало. Йому подобалась і проста її вдача, хоч зразу він вважав це за нескромність. А на день раніше, як він прийшов до таких висновків, він несподівано завів з нею суперечку про "Даму з камеліями"[8]. Вона в цій ролі бачила Сару Бернар[9] і згадувала про неї з захопленням. Коли він повертався додому, серце його нило від глухого болю, і він намагався погодити образ Фрони з тим ідеалом, що утворився в нього під впливом матері, від якої успадкував він переконання, що незнання і невинність — поняття рівнозначні. Але через день, зваживши все це, він ще на дрібку вибився з-під материного впливу.
Йому подобалось її пишне, хвилясте волосся, що паленіло в сонячному промінні і золотом одсвічувало при полум'ї, подобались її витончені, міцні ніжки в сірих гетрах — у Доусоні, на жаль, їх не видно було із-під довгої сукні, — подобалась уся її струнка, дужа постать. Іти з нею поруч, приладновуючи свою ходу до її ходи, або просто бачити її на вулиці чи в кімнаті, — все це давало йому безмірну насолоду. Життя, радість існування буяли їй у крові, відчувалися в м'язах, в округлих, ніжних вигинах її стрункого тіла. І все це подобалось йому, а особливо руки вище ліктя, міцні, дужі й повабні, напівприховані широкими рукавами.
Сполучення фізичної та духовної краси надзвичайно впливає на нормального чоловіка. Отак було й з Вансом Корлісом. Те, що йому подобалось одне, ще зовсім не означало, що він не міг оцінити друге. Фрона — вона йому подобалась і за те, й за те, та й узагалі за все. А це вже мало значити, що він її кохав, хоч сам про це не здогадувався.
РОЗДІЛ IX
Ванс Корліс потроху принатурювався до життя на Півночі, і, як виявилось, багато що давалося йому з незвичайною легкістю. Сам незмінно коректний, він швидко звик до крутих виразів, що вживали там навіть у найсердечнішій розмові. Малий Карті, техасець, що іноді працював у нього, і починав, і кінчав кожну фразу добродушним: "Хай тобі чорт!"; вживав він цього вислова й тоді, коли дивувався, радів чи журився, і взагалі виявляв у такий спосіб свій настрій, міняючи тільки як до нагоди висоту тону, наголос та інтонацію. Спочатку це дратувало Корліса, викликало в ньому огиду, але потім, звикнувши, він навіть уподобав цей вислів і нетерпляче ждав чергового його повторення. Одного разу собака Карті в сутичці з гудзонським собакою втратив вухо. Коли юнак нахилився над собакою й помітив рану, стільки ласки, стільки почуття містило його "Хай тобі чорт!", що для Корліса це було чисте одкровення. Не все те кепське, що з Назарета, — зробив він висновок і, як колись Джекоб Велс, відповідно до цього змінив свою життєву філософію.