Хитромудрість мого опікуна неабияк мене вразила, та й не вперше вже. І, як щиро казати, то я, власне,— теж не вперше вже — пожалкував, що мені не дістався опікун, наділений трохи меншими талантами.
Ми з містером Вемміком розлучилися при дверях контори на Літл-Брітен, де, як звичайно, гурт прохачів дожидав появи містера Джеггерса, і я повернувся на своє чергування біля поштової станції, маючи в запасі ще години зо три. І весь цей час мені не сходило з думки — як це дивно, що моє життя знову й знову стикається з тюрмою та злочином: уперше я спіткався з ними ще в дитинстві, зимового вечора на наших безлюдних болотах; потім вони двічі поставали переді мною як вицвілі, але до кінця не зниклі плями; а ось тепер вони потьмарювали й просвітлу мою годину. І водночас я думав про юну красуню Естеллу, горду й вишукану, що з кожною хвилиною наближалася до мене, і здригався від огиди, уявляючи контраст поміж в'язницею і нею. Я шкодував, що зустрів Вемміка, шкодував, що погодився піти з ним, бо ж подумати лишень, щоб саме в цей день і моя одежа, і сам я просякли духом Ньюгейту! Я походжав туди-сюди вулицею і струшував тюремний порох зі своїх ніг, збивав його зі своєї одежі, видихав це повітря зі своїх легень. Пам'ятаючи, на чий приїзд я чекаю, я почував себе таким загидженим, що врешті мені видалось, наче диліжанс прибув занадто швидко, і я так і не встиг очиститись від видихів Веммікової оранжереї, коли побачив у віконечку диліжанса її обличчя й руку, що помахувала до мене.
Але що це за невловна тінь знову промайнула переді мною в цю коротку мить?
Розділ 33
У своїй отороченій хутром дорожній одежі Естелла навіть мені здалася ще гарнішою, ніж завжди. Та й до мене вона поставилась не так холодно, як бувало, що я приписав впливу міс Гевішем.
Ми стояли на подвір'ї заїзду, і я, відібравши за вказівками Естелли її речі серед багажу, вивантаженого з диліжанса, раптом згадав — бо ж коли я побачив її, у мене все інше повилітало з голови,— що не знаю, куди саме вона прямує.
— Я їду до Річмонда,— сказала вона мені.— Як відомо, є два Річмонди, один у графстві Саррей, а другий у графстві Йоркшір, так от я їду до саррейського Річмонда. Відстань — десять миль. Для цього мені треба карету, і ви маєте мене туди привезти. Ось мій гаманець, і з нього ви оплачуватимете мої видатки. Ні-ні, гаманець ви повинні взяти! У нас нема іншого вибору, як тільки виконувати вказівки. Ми не можемо щось робити на власний розсуд, ні ви, ні я!
Простягаючи гаманця, вона підвела на мене погляд, і я спробував добачити в її словах якесь приховане значення. Бо хоч говорила вона недбало, в тоні її не чулося невдоволення.
— По карету доведеться послати, Естелло. А тим часом ви, може, відпочинете?
— Так, я б хотіла трохи відпочити й випити чаю, а ви повинні мною заопікуватись.
Вона взяла мене попід руку, немов так належалось, і я сказав офіціантові,— який стояв поряд і лупив очі на диліжанс, ніби вперше в житті угледів таке диво,— що нам треба окремий номер. Почувши це, він видобув серветку, наче без допомоги цього магічного берла не знайшов би й дороги нагору, і провів нас до якогось чорного закамарка, де були зменшувальне дзеркало (річ абсолютно зайва в такому малорозмірному приміщенні), соусниця та чиїсь дерев'яні ступаки. Оскільки цей притулок мене не задовольнив, він показав нам іншу кімнату, де стояв обідній стіл чоловік на тридцять, а в каміні під купою попелу виднів обгорілий аркуш із зошита. Глянувши на це пожарище і скрушно похитавши головою, він прийняв моє замовлення і вийшов з номера зовсім спохмурнілий, бо ж я попросив усього лише "чаю для панни".
Я й тоді так думав, і тепер думаю, що саме повітря тієї хоромини, наскрізь просякле духом стайні та м'ясної юшки, не могло не спонукати до висновку про те, що на диліжансах багато не заробиш і що кмітливий хазяїн вирішив потроху пускати коней на харч для постояльців. І все-таки в тій кімнаті я почував себе, як у раю, бо ж поруч була Естелла. Мені здавалося, що з нею я був би там щасливий до кінця віку (хоч насправді щастя мені там і не всміхалось, і я добре це знав).
— А до кого ви їдете у Річмонд?— поцікавився я.
— Я збираюся оселитися, та ще й за великі гроші,— відказала вона,— в однієї леді, яка має змогу — або каже, що її має,— виводити мене у світ, знайомити з різними людьми, показувати мені їх, а їм мене.
— Вам, певне, сподобаються нові знайомства, нові захоплення.
— Та певне.
Вона відповіла так безтурботно, аж я не стерпів:
— Ви говорите про себе, наче про когось іншого.
— А звідки вам відомо, як я говорю про інших? Ет, облиште,— сказала Естелла з чарівною усмішкою,— не думайте, що я буду вчитись у вас, як мені говорити,— з мене вистачить і власної манери. А як вам ведеться у містера Покета?
— Мені там цілком добре, в усякому разі…— я раптом відчув, що втрачаю таку рідкісну нагоду.
— В усякому разі?— перепитала моїми ж словами Естелла.
— В усякому разі, наскільки може бути добре без вас.
— Дурненький хлопчику,— незворушно зауважила Естелла,— як ви можете говорити таку нісенітницю!.. А ваш приятель, містер Метью, гадаю, вирізняється в кращий бік з-поміж своїх родичів?
— Ще й як вирізняється! Він нікому не жадає зла…
— Тільки не додавайте: "Крім себе самого",— урвала мене Естелла,— бо я не терплю таких людей. Але, здається, він і справді некорисливий і вищий від дрібних заздрощів та злості?
— Я в цьому рішуче впевнений.
— Однак про його родичів ви рішуче не можете цього сказати,— зауважила Естелла, киваючи мені з виразом водночас серйозним і жартівливим,— бо вони просто обложили міс Гевішем доносами й брехнями на вашу адресу. Вони стежать за вами, оббріхують вас, пишуть про вас листи (часом анонімні), одне слово, живуть і мордуються лише вами. Ви й уявити собі не можете, як страшенно вони вас ненавидять.
— Але ж, гадаю, вони не заподіють мені шкоди?
Замість відповіді Естелла вибухнула сміхом. Це здалось мені досить недоречним, і я розгублено глянув на неї. Коли вона стихла,— а сміялась вона не манірно, а від усієї душі,— я спитав — трохи невпевненим тоном, як завжди при ній:
— Сподіваюся, однак, що ви б цим не втішилися, якби вони заподіяли мені шкоду?