— Боягузе! Чи ти під шибеницею стоїш, чи на смертнім ложі лежиш, що про такі молитви благаєш? Адже ти сидиш, невірнику і страхопуде, на тому самому місці, що й прекрасна Магелона, а вона ж відтіля не в могилу зійшла, а на трон королеви Франції, якщо вірити історії! А я, що сиджу тут при тобі, чи ж не можу уявити себе одважним Петром, що займав це самісіньке місце? Зав'яжись, зав'яжися, страшків сину, і не випускай із уст твого переляку хоч би у моїй присутності!
— Ну, в'яжіть уже очі,— відповів Санчо,— коли не хочете, щоб я на Бога здався, ані щоб за мене хто Бога молив... Не чого я й боюся, щоб часом гілійон дияволів не запер нас на стріловище Святої Германдади!
Обидва зав'язали собі очі, і Дон Кіхот, відчувши повний порядок, крутнув кілочка; ледве він до нього торкнувся пучками, як дуеньї і всі присутні залементували:
— Хай Бог тебе провадить, одважний рицарю!
— Хай Бог тебе боронить, безстрашний джуро!
— Ох, ох! Уже ви стрілою летите в повітрі!
— Ах, ах! Уже всі ми дивуємось і чудуємось, на вас із землі гледючи!
— Тримайся, сміливий Санчо, не коливайся! Гляди не впади! Твоє падіння буде страшніше, як у того зухвалого юнака, що піднявся керувати Сонцевими кіньми! [523]
Санчо чув усі ті голоси; він притулився до пана свого, міцно обійняв руками і сказав:
— Що воно за притичина, пане? Кажуть, що ми вже летимо геть високо, а гукання так чути, ніби всі вони отутечки, коло нас!
— Не зважай на те, Санчо; усі ті штуки і літання наше настільки од звичайного ходу речей одбігають, що й за десять миль побачиш і почуєш що-хотя. Тільки не притискай мене так, бо ще звалиш... Я до-правди не розумію твоїх страхів і тривог, бо, хоть і забожуся, зроду ще не їздив верхи такою плавною ходою — здається, ніби ми й з місця не рушали. Оджени, небоже, оті страхи, все йде гаразд, ще й вітер нам у спину.
— А правда,— одказав Санчо,— з того боку такий вітер струже, наче тисяча міхів на мене дмуха.
Так воно, зрештою, і було; на них наганяло вітру кілька здоровенних міхів: добре обмислили всю ту пригоду дук із дукинею та дворецький їхній, ніяких потрібних для того причандалів не бракувало.
Відчувши те дмухання, Дон Кіхот сказав:
— Немає сумніву, Санчо, що ми вже вступили в другу сферу повітря, де народжується град і сніг; громи, блискавки та перуни утворюються в третій сфері, а як далі підійматимемось таким робом, то незабаром утрапимо в сферу вогню, а я навіть не знаю, куди повертати кілочка, щоб не загнатись нам у смаленище.
У тій хвилі війнули їм іздалеку в обличчя духом од запаленого клоччя, почепленого на тички. Почувши той жар, Санчо сказав:
— Щоб я так жив, ми вже вскочили у тую огняну шхеру або туж-туж ускочимо, бо вже мені й бороду обсмалило. Отеє ж, мабуть, зніму я, пане, хусточку, та гляну, де ми єсть.
— Боже тебе борони!— застеріг Дон Кіхот.— Згадай-но правдомовну історію про ліценціата Торральбу, якого нечиста сила несла повітрям верхи на патику з зав'язаними очима: за дванадцять годин він був уже в Римі, зійшов там коло Черничої Вежі (є така вулиця в тому місті) і побачив навіч усю ту колотнечу, штурм і загибель Бурбона, а другого дня рано вернувся в Мадрід і розповів про все, що бачив; він сам говорив, що, як летіли попід небом, чорт наказав йому відкрити очі; він послухав і побачив, каже, Місяця так близько, що рукою досягнув би, і не важився на землю глянути, щоб голова не закрутилась. Отож, Санчо, і не думай очей розкривати; той, хто взявся нести нас, за все відповідає; може, ми оце так ширяємо і вгору беремося, щоб упасти одразу на Кандайське царство як сокіл чи коршак, що, підбившись увись, падає раптом на жертву свою, чаплю; хоть і здається нам, що не минуло й півгодини, як ми з саду виїхали, а дороги вже чималий шмат зверстали.
— Не знаю, як воно там єсть,— відповів Санчо Пансо,— скажу тільки, що як тій Магелані чи Магелоні за вершником добре сиділось, то шкура в неї була, мать, не вельми делікатна.
Усі ці розмови двох сміливців слухали дук з дукинею і люди, що були в саду, втішаючися ними непомалу; врешті вирішили покласти край химерній і хитромудрій пригоді: кинули на хвіст Цурпалякові підпалене клоччя, а що кінь був начинений ракетами-пшикалками, то й злетів з тріском і ляском у повітря, брязнувши додолу присмалених Дон Кіхо— [524] та й Санча Пансу. Тої ж миті графиню Трифалдисту з усім бородатим полком як вода вмила, а решта публіки попадали крижем на землю, наче повмлівали. Дон Кіхот і Санчо підвелися, як непишні, розглянулись кругом і з дива не могли вийти: вони, виявляється, були в тому самісінькому саду, відки вилетіли, а навкруг лоском лежали люди; ще більше здивувались, побачивши неподалік устромленого в землю списа, з якого на двох зелених шовкових шнурках звисав білий гладенький пергамен з таким-от написом буйними золотими літерами:
"Презацний рицар Дон Кіхот з Ламанці звершив і докінчав пригоду графині Трифал-дистої, званої інакше дуеньєю Гореславою, з усім її товариством — тим уже, що на сей подвиг піднявся. Маламбрун сим освідчує свою повну й цілковиту сатисфакцію, бороди з лиця дуень зникли і здиміли, а королівській парі — Самограєві та Антимонії — привернено їхню первісну подобу. Коли ж довершиться джурине самобичування, то біла голубка, увільнившись од драпіжних шулік, що її переслідують, упаде в обійми свого любого буркотуна: так повелів премудрий Мерлін, архіворожбит над усіма ворожбитами".
Прочитавши теє писання на пергамені, урозумів Дон Кіхот ясно, що мова мовилась про відчарування Дульсінеї; він оддав дяку небові, що з такою малою небезпекою учинив такий великий подвиг, повернувши поштивим матронам, які, зрештою, зникли кудись, їхні колишні гладенькі личка, і пішов до дука та дукині, що ніяк не могли прийти до тями. Поторсавши дука рукою, промовив:
— Ну-бо, пане мій любий, вставайте! Сміло, сміло! Все уже — пригода скінчилась без жадної шкоди для будь-кого, про що ясно свідчить напис на сьому-от стовпі.
Дук устав, ніби прокинувся після тяжкої змори, а за ним так само й дукиня і всі ті люди, що в саду лежали: такі всі були здивовані та нажахані, що й самі вже ладні були повірити, ніби так усе насправжки і сталось, як вони жартом удавали. Примруженими очима перечитав дук той напис і кинувся обіймати Дон Кіхота, запевняючи його, що такого, як він, хороброго рицаря світ зроду-віку не бачив. Санчо нишпорив навкруг очима, шукав Гореславу, яке-то в неї обличчя без бороди — чи справді така вродлива, як натякала її горда постава, та йому сказали, що як упав ото Цурпаляк, загорівшись, додолу, то весь дуенський полк із Трифалдистою на чолі де й дівся одразу, геть чистенький, без кудлатих борід. Тоді дукиня спитала в Санчо, як же йому в тій далекій подорожі літалось.