Сидимо ми отак на приспі з полудня: тато, ще кілька сусідів і ми, діти, а Довбанюк на сінешнім порозі лемішку їсть, таки з горшка, нерозпущену. Пожурилися наші газди передновинком, а далі на повстання зійшли, розповідають, що хто на ярмарці чув або від чужосільних.
— Кажуть, що щось маскаль замагає,— бовкнув один.
— Хто то каже? Хто сміє казати? — аж скрикнув Довбанюк, зірвавшися з порога і кинувши до горшка своєю залізною ложкою.
— Ой, пане Городиський, круто з вашою Польщею! Там, повідають, маскаль повстанців, як риби в саку, ловить, а котрих зловить, то з тими таке робить, що був-був когут, а по тому зістав каплуном!
— Дурні повідають, а ще більші дурні слухають!
— Ну, та ми, власне, потихо собі шептали, щоб ви не потребували слухати.
Загальний регіт. Довбанюк аж почервонів зо злості, але не сказав нічого, тілько сів назад на поріг і взявся знов до свого горшка з лемішкою.
— От дармо-сьте пана розгнівали,— передражнює один газда. — Хто знає, може, он завтра Польща буде! То-то будете в ярмі ходити, що аж гей!
— Га, як у ярмі, то в ярмі,— відмовляє другий. — Але я гадаю, що пан Городиський не будуть такі, покажуть свою велику ласку для нас, дурних хлопів.
А Городиський нічого, тілько сопе та ячмінну лемішку уплітає. Коли втім собаки загавкали, а з сусіднього закаулка залунав, немов цапиний бек, тонкий, голосок:
— Го́ршки друтова́ць, мамо́-о-о!
— Агій, сказився та в неділю горшки дротує? — загомоніли газди.
— Препрашам, я сем завтра по́дротую, а нині тілько шукам, де сем пре́ночую! — відізвався з-за плота такий самий цапиний голос дротаря.
— Чи бач, який хитрий! Ну, ходи сюда, ходи! — сказали тато і вказали дротареві перелаз.
Дротарів у нас у ту пору дуже радо приймали, бо дротар усе одно, що газета, про всяку всячину розкаже. Бувало, повна хата людей найде, як на комашню*, а він собі на лаві засяде та "сем" та "лем" — і плете, що йому слина на язик наверне, а люди аж роти порознімають та тілько ахають. Та й волочилося тих дротарів багато, що кілька день усе якийсь новий. Чутка йшла навіть, що їх навмисне підсилано. Одні казали, що їх пани підсилають, аби хлопів бунтували, а другі казали, що уряд підсилає, аби пантрували, чи хлопи справді не бунтуються.
Так і сей дротар. Переліз на подвір’я, привітався з газдами та й сів на приспі. Спочиває. Газди його розпитують то про се, то про те, а він нічого. Слово-дві скаже та й далі сопе. За невеличку хвилю вже відкись по селу чутка пробігла, що дротар об’явився. Ого, зараз півподвір’я людей насходилося — новин послухати. Тоді мій дротар як не розбалакаєсь! Зразу затинав і "сем" і "лем", плів щось таке, що мара знає що, а далі почав чисто по-польськи, та й уже не про що, як тілько про повстання. Почав розповідати, як то повстанці б’ють москаля, як француз і англік ось-ось уже полякам на поміч виступлять, як і наш цісар нічого против того не має, щоб москалеві "курти скроїти", як то деінде й хлопи до повстання йдуть, а пани хлопам не лиш панщину, але й усі ліси й пасовиська дарують.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — говорив він.—Ojczyzna woła! Słuchajcie piosneczki!*
Та й затягнув своїм цапиним голоском:
Stój, wrogu, stój,
Bo nie ustał bój!*
Співаючи, він підскакував, крутився на одній нозі, помахував у одній руці звоєм дроту, а в другій тим шилом, що горшки править. Люди слухали, дивилися, як на комедію, деякі сміялися, жінки хрестилися. А коли дротар закінчив свою пісню страшними словами:
Powiesimy was po parze,
Czynowniki, dygnitarze!* —
то всі вибухнули голосним реготом, так кумедно вертівся та перекривлювався дротар.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — проговорював він дальше. — Pokażcie, że wy wierne polskie dzieci!*
— Та брешеш, козячий сину! —сказав на те з добродушним притиском один газда .— Бо ми ані не діти, ані не польські!
— Дротарю, я йду з тобою! — залунав нараз різкий могучий голос. Усі озирнулися й ахнули. На порозі сінешніх дверей стояв Довбанюк з горшком недоїденої лемішки в одній а залізною ложкою в другій руці і, не зводячи очей із дротаря, грозив, бачилось, цілому світові.
— Я йду з тобою, чуєш, дротарю! — повторив він іще раз. — А їх не клич, се хлопство нічого не розуміє.
— Довбанюку! — скрикнув йому мій тато, забувши навіть утитулувати його паном,— Чи ти стікся, чи тобі що такого?
— Мовчи, хаме! — гримнув Довбанюк, кинувши на тата таким неописано згірдним поглядом, якого я зроду не бачив і бачити не буду. І, не кажучи більше нічого, він обернувся, пішов до комори, відмок свою скриньку, вложив до неї горнець, до половини повний лемішки, положив-таки необтерту ложку, замо́к скриньку, сховав ключ у сінях під ступу і, взявши в руку палицю, вийшов на подвір’є.
— Гурра! — повітали його люди грімким окликом,
— От козак, раз козак!
— Оперезався, зовсім зібрався.
— Хоч до повстання, хоч у просо воробців пуджати!
Мов град, сипалися насміхи на Довбанюкову голову.
А він нічого собі. Взяв дротаря запідруку, навіть не поклонився нікому, та й пішли.
— Гей, музики військової! З парадою провести пана капітана!— крикнув хтось, і за хвилю де не взялась юрба хлопців з цебриками, нецьками, скіпцями, другі попри них з патиками, та й луп-цуп, трах-тарах, тарабанять щосили! Я й сам, тямлю як нині, лупив поцебрику, щотроха дно не вибив. Крик, гвалт, гармидер! А за бандою друга купа йде — парубки, газди, та ревуть-ревуть:
Пристань, Юрку, до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку!
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
Ну, вже, одно слово, зі славною парадою проводили ми Довбанюка аж за село. А він нічого, пішов, навіть не подякував.
Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув. Уже люди й сміятися перестали. Аж ось на першої матки знов якось так випало, що у нас на приспі народу зібралося чимало. Сидять, балакають. Коли нараз глядимо: лізе щось улицею, обдерте, згорблене, скулене, ледве ноги за собою тягне. Та й ноги лепські: подряпані, покровавлені по самі коліна, бо якраз тілько до колін останки штанів досягали. Лізе просто на наше подвір’є, наближається, знімає з голови щось ніби лопушшя, ликом пов’язане... Господи, та се ж він сам, се Довбанюк!