Л и т в и н (з притиском). Заступився.
Ніна Семенівна. Терорист якийсь.
Інна Йосипівна. Ромео!
Литвин. Угу. Ромео. А що, за це теж п'ятнадцять діб можна?
Інна Й о с и п і в н а. Та ні, не за це.
Л и т в и н. І на тому спасибі.
Савелій Григорович. (Розповідь Засєки раптом змусила його трохи під іншим кутом поглянути на те, що сталося.) Давайте все ж, товариші, розберемося. Не може такого бути. Я розумію, бувають бійки, і безпричинні напади люті, і ножі підлітки пускають у хід. Але ж ми знаємо Литвина. Справді, вчитися міг би краще, поведінка також... Але я був певен, що він добрий хлопчина.
Інна Йосипівна. Страшенно добрий!
Савелій Григорович. Любить тварин...
Інна Йосипівна. Знаєте, Савелію Григоровичу, любити тварин — це ще не значить любити людей. Я от Азарова читала в "Новом мире"...
Ніна Семенівна. Так-так, я теж.
Інна Йосипівна. То він пише, що найпослідущі злочинці теж люблять котиків-собачок.
Савелій Григорович. Не в цьому справа. Навіть у голові не вкладається: Литвин і ця жорстокість. Причому цілеспрямована. Двічі одного й того ж учня. Тут не все гак просто.
Інна Йосипівна. Не ускладнюйте, Савелію Григоровичу. Звісно, бувають випадки, коли все страшенно заплутано, а тут, по-моєму, все ясно. Та й Литвин... Добре, ще ножа не витягнув.
Наталія Анатоліївна. Скажіть іще: пістолета.
Інна Йосипівна (до Наталії Анатоліївни). Так-так, ви ще педагог молодий і не знаєте, які бувають випадки... Бійки в школах і поза школами, я вже не кажу про під'їзди і всякі там двори. Причому часто пускають у хід і ножі. До речі, за останній час у місті два смертних випадки.
Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. То ви порівнюєте Литвина із отими бандитами?
Інна Йосипівна. Чому бандитами? З точнісінько такими ж учнями. Вдень він собі ходить у школу, а ввечері ножичком бавиться. У Балашова з дев'ятого "б" Савелій Григорович одібрав ніж минулого року? Одібрав. А в Мараховсько— го з десятого? Навіщо вони їм?
Н а т а л і я Анатоліївна. Я пам'ятаю, в дитинстві страшенно хотіла мати пістолет. Не означає ж це, що вони першої-ліпшої миті вгородять той ніж кому-небудь під ребро.
Інна Йосипівна. От саме й означає. Не першої-ліпшої миті, а за певних обставин. Хто-небудь його образить, та він сам іще перед цим чарку перехилить. Ви мовби нічого не знаєте, мовби в рожевих окулярах ходите.
Зоя Іванівна. Справді, Наташ, я тобі дивуюсь. Кругом такс діється. Вони п'ють із сьомого класу.
Н а т а л і я Анатоліївна. П'ють?
Зоя Іванівна. Ну, випивають. Вештаються косяками, зачіпають перехожих, чіпляються до дівчат, зчиняють бійки. Тільки дивом дивуєшся — звідки воно в них. У мого батька нещодавно на вулиці зняли шапку. Йшов об одинадцятій вечора, назустріч двоє. Один, не кажучи й слова, вдарив його кулаком у перенісся, батько впав. Вони підняли шапку й пішли. Не побігли, а пішли. Спокійно. Не кваплячись. Гади! Стару людину. Учасника війни. Двічі поранений... І якийсь малолітній негідник б'є в обличчя. От у таку хвилину і мені хотілось би маги пістолет. (Зводить дух.) Моєму синові десять років. Я сама торік одвела його в секцію боксу і стежу, стежу, щоб не пропускав жодного тренування. І стежитиму. Нехай він краще на трійки вчиться... Я розумію, це дивно звучить, мати — вчителька... Але щоб ніхто не зміг його безкарно і пальцем торкнути. О, я чудово розумію цей стан безсилої люті, коли ти один, а їх декілька. З нахабними пиками, з ідіотськими жартами, з паскудством, певні себе, безстрашні, бо їх багато. Одне на одне рівняється, одне перед одним викаблучується — хто скаже більшу гидоту, хто зачепить дівчину, та не просто так, а щоб її принизити, щоб дружки почули. Ух... (Пристукує кісточками кулака по столу.) Якби я була Генеральним прокурором Радянського Союзу... (Зціплює зуби, мить стоїть так і різко сідає.)
Мовчання.
Савелій Григорович. Так, це все правильно, що ви сказали. Правильні, болючі питання. Дуже важливі..
Інна Йосипівна. Але зараз у нас на порядку денному інше питання. Воно має, правда, певне відношення... Савелій Григорович. ...до сказаного. Інна Йосипівна. Так. Тож я пропоную за обурливу поведінку учня дев'ятого "а" класу Литвина...
У цей час розчиняються двері, у вчительську влітає Юра Романюк,
із криком простягається на підлозі.
Інна Йосипівна сахається назад, Гулеватий підскакує на своєму
стільці, усі здригаються, вражено дивляться на хлопця.
Розглядаючись довкола, з вибачливою напівпосмішкою
Юра повільно підводиться. Обтрушується.
Інна Йосипівна. Так! З'явився! Ніна Семенівна. Ху ти, налякав! Савелій Григорович. Романюк? Гулеватий. Меткий хлопчик! Ач?! Юра. Е-е-е... Пробачте... Я от... Ішов повз учительську... Випадково...
Інна Йосипівна (мовби продовжуючи за нього). Чую — голоси, дай, думаю, завітаю. Може, чайком пригостять. Юра. Так. Е-е-е... Ні тобто. Я випадково. Інна Йосипівна. Підслуховував? Савелій Григорович. І не соромно, Романюк? Юра. Та-ак... То я піду?
Савелій Григорович (хитає докірливо головою). Іди.
Інна Йосипівна. Не сміємо затримувати.
Юра. Еге ж. Піду я. Дома ждуть. (Задкує до дверей.) Піду.
І, поки Юрко відступає до дверей,
починає обертатися поворотний круг.
КАРТИНА ДРУГА
Вчительська з учителями виїжджає ліворуч за лаштунки, а замість неї на сцені з'являється сходова площадка перед учительською, на якій зібралися кілька однокласників Литвина і Засєки. До них, не перестаючи щось бубоніти, задкує з учительської Юра. Зачиняє за собою двері.
Алла. Ну що?
Юра відмахується: одчепись.
С л а в а. Ти що, несповна розуму? Навмисне туди ввалився, чи що? Стояв собі спокійно...
Тупаючи, вбігає Сергій.
Сергій (голосно). Ну що там?
Усі махають на нього руками, прикладають пальці до губів: тихіше!
(Вже тихше.) Як там Валера?
Ніна. Тримається.
Слава. "Тримається". Стоїть, мов бовдур, і мовчить.
Алла. Цікаво, що б ти говорив на його місці?
С л а в а. Та вже, напевно, знайшов би, що сказати.
А л л а. То йди і скажи.
С л а в а. Я ж не на його місці.
А л л а. Ну то мовчи тоді. Мов бовдур.
С л а в а. А йди ти!
Юра (він уже прилаштувався вухом до дверей і оце щойно лише на мить одірвався). Та тихше ви! Зовсім подуріли. Зараз вийде хто-небудь і нажене всіх.