– Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!
– Доручаю подбати про це тобі, Піп.
Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.
– А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..
– Вони твої друзі, Піп?
– Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!
– Якось обійдуться.
Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.
– Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! "Піквікський клуб", атож, "Записки Піквікського клубу"!
Було чути, як поїзд під'їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.
– А потім "Холодний дім", Чарлі, і "Важкі часи", і "Великі... – послухайте, містере Діккенс! – ...сподівання"! Ох ти ж боже мій!..
Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:
– Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати "Повість про двоє міст"! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..
На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред [564] тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.
– Піп, – тихо мовив він, – ти це серйозно кажеш?
– Ех ви! – вигукнув я. – Та ви... ви просто... – Я шукав у пам'яті потрібних слів і зрештою натрапив. – ...просто тьху! Плюнути й розтерти!
– Та ти що, Піп!
– Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!
– Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.
– Чому це?
Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.
– Тому що я написав її для тебе.
Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:
– То й що?
– А те, – відказав містер Діккенс, – що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...
– Тоді ви маєте час.
– На що?
– На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.
Він знову спинився.
– Туди? До бібліотеки?
– Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.
– Десять?
Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.
У бібліотеці було наче в кам'яному кар'єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.
Прислухаєшся в один бік – тиша.
Прислухаєшся в другий – анішелесь.
Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.
Ми – містер Діккенс і я – стояли на краю тієї тиші й чекали. [565]
Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки – вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.
Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:
– Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... – Прислухайтесь! – прошепотів я.
Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.
– Бог мені свідок, – мовив містер Діккенс, розширивши очі, – я знаю, що воно таке.
– Авжеж.
– Добре знаю цей звук, – додав він, дослухаючись, і кивнув головою. – Там хтось пише.
– Ваша правда, сер.
– Пише пером... І пише...
– Ну-ну?
– Вірші! – пошепки вигукнув містер Діккенс— Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!
– Мем! – покликав я. Міль затихла.
– Не заважай їй! – цитьнув на мене містер Діккенс. – Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.
Міль знову заворушилася.
– Мем! – покликав я ще раз, тихо, але вимогливо. У проходах між полицями зашурхотіло.
І ось вона з'явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку – не молода й не стара; непевного кольору – не смуглява й не бліда; непевного зросту – не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.
Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її [566] ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.
Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.
– А, це ти, Дуг, і з тобою... – Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. – Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?
Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.
– Містере Діккенс, – мовив я,-познайомтеся з...
– "Мене не спинить навіть Смерть..." — проказав напам'ять Чарлі, приплющивши очі.
Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.
– Міс Емілі, – сказав він.
– її звуть... – спробував заперечити я.
– Міс Емілі. – Він простяг руку й доторкнувся до її руки.
– Дуже приємно, – мовила вона. – Але як ви...
– Як угадав ваше ім'я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали – розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!
– Та що ви, то пусте.
– Вище голову, сміливіше, – лагідно сказав він.-То не пусте. "Мене не спинить навіть Смерть" – чудовий, першорядний вірш.
– Мої власні вірші такі вбогі... – збентежено промовила вона.-Отож я переписую її, щоб повчитися.
– Переписуєте кого? – ляпнув я.
– Дуже добра наука.
– Ой, справді? – Вона допитливо поглянула на Чарлі. – Ви не...
– Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон!(1)
(1) Визначна американська поетеса XIX ст.
– Емілі Діккінсон? – перепитав я.
– А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, – зашарілася бібліотекарка. – Я прочитала всі ваші книжки.