— Ах, ти, руда бестіє,— говорив садівник,— та як ти смієш бити маленького панича...
Саша встиг схопитись і передихнути.
— Ти мене схопив під пахви,— сказав він,— а то б ніколи мене не звалив. Віддай зараз же перстень і забирайся геть.
— Аякже,— відповів рудий і, раптом крутнувшись на одному місці, звільнив свою щетину від руки Степанової. Тут він пустився був тікати, але Саша догнав його, штовхнув у спину і хлопчисько впав з усієї сили; садівник знову його схопив і зв'язав поясом.
— Віддай перстень! —закричав Саша.
— Постривай, паничу,— сказав Степан,— ми поведемо його на розправу до прикажчика.
Садівник повів полоненого на панське подвір'я, а Саша його супроводжував, з тривогою поглядаючи на свої шаровари, розірвані і замазані зеленню. Раптом усі троє опинились перед Кирилом Петровичем, що йшов оглядати свою стайню.
— Це що? — спитав він Степана.
Степан коротко описав усю подію. Кирило Петрович вислухав його з увагою.
— Ти, бешкетнику,—сказав він, звернувшись до Саші,— за що ти з ним зчепився?
— Він украв з дупла перстень, татоньку, накажіть, хай віддасть перстень.
— Який перстень, з якого дупла?
Та мені Марія Кирилівна... та той перстень...
Саша зніяковів, заплутався. Кирило Петрович нахмурився і сказав, хитаючи головою:
— Тут замішана Марія Кирилівна. Признавайся у всьому, а то так відшмагаю тебе різкою, що ти й своїх не впізнаєш.
— Їй-богу, татоньку, я, татоньку... Мені Марія Кирилівна нічого не наказувала, татоньку.
— Степане, ану піди та зріж мені гарненьку, свіжу березову різку...
— Чекайте, татоньку, я все вам розповім. Я сьогодні бігав по двору, а сестриця Марія Кирилівна відкрила віконце, і я підбіг, і сестриця ненароком впустила перстень, а я сховав його в дупло, і-і... цей рудий хлопець хотів перстень украсти.
— Ненароком впустила, а ти хотів сховати... Степане, іди по різки.
— Татоньку, чекайте, я все розкажу. Сестриця Марія Кирилівна веліла мені побігти до дуба і покласти перстень в дупло, я побіг і поклав перстень, а цей поганий хлопець...
— Кирило Петрович звернувся до поганого хлопця — і спитав його грізно: "Чий ти?"
— Я дворовий панів Дубровських,— відповів рудий хлопець.
Обличчя Кирила Петровича похмурніло.
— Ти, здається, мене паном не визнаєш, добре,— відповів він.— А що ти робив у моєму саду?
— Малину крав,— відповів хлопчик з великою байдужістю.
— Ага, слуга такий, як і пан: який піп, така й парафія, а малина хіба росте у мене на дубах? Хлопчик нічого не відповідав.
— Татоньку, накажіть йому віддати перстень,— сказав Саша.
— Мовчи, Олександре,— відповів Кирило Петрович,— не забудь, що я збираюся з тобою розправитись. Іди до своєї кімнати. Ти, косий, ти, мені здається, хлопець не промах.— Віддай перстень і йди додому.
Хлопець розтулив кулак і показав, що в його руці не було нічого.
— Якщо ти мені у всьому признаєшся, так я тебе не відшмагаю, дам ще п'ятака на горіхи. А ні, то я з тобою зроблю те, чого ти й не сподіваєшся. Ну!
Хлопчик не відповів ні слова і стояв, понуривши голову і прибравши вигляд справжнього дурника.
— Добре,— сказав Кирило Петрович,— замкнути його куди-небудь, та дивитись, щоб він не втік, а то з усього дому шкуру спущу.
Степан відвів хлопчика на голубник, замкнув його там і приставив дивитись за ним стару пташницю Агафію.
— Зараз їхати до міста за справником,— сказав Кирило Петрович, провівши хлопчика очима,— та як можна швидше.
"Тут немає ніякого сумніву. У неї й досі зносини з проклятим Дубровським. Та невже і справді вона кликала його на допомогу? — думав Кирило Петрович, походжаючи по кімнаті і сердито насвистуючи Перемоги грім.— Може, я нарешті напав на його гарячі сліди, і він від нас не викрутиться. Ми скористаємося цим випадком. Ага! дзвінок, слава богу, це справник".
— Гей, привести сюди хлопчиська спійманого. Тимчасом візок в'їхав на подвір'я і знайомий нам уже справник зайшов у кімнату весь запорошений.
— Славна звістка,— сказав йому Кирило Петрович,— я спіймав Дубровського.
— Слава богу, ваше превосходительство,— сказав справник з виглядом зраділим,— де ж він?
— Тобто не Дубровського, а одного з його зграї. Зараз його приведуть. Він допоможе нам піймати самого отамана. Ось його і привели.
Справник, що чекав грізного розбійника, був здивований, побачивши 13-літнього хлопчика, досить кволого на вигляд. Він здивовано повернувся до Кирила Петровича і чекав пояснення. Кирило Петрович став тут-таки розповідати вранішню подію, не згадуючи однак про Марію Кирилівну.
Справник вислухав його з увагою, щохвилини поглядаючи на маленького негідника, який, прикинувшись дурником, здавалось, не звертав ніякої уваги на все, що діялось навколо нього.
— Дозвольте, ваше превосходительство, переговорити з вами на самоті,— сказав нарешті справник.
Кирило Петрович повів його в другу кімнату і замкнув за собою двері.
Через півгодини вони вийшли знову в залу, де невільник чекав вироку своєї долі.
— Пан хотів,— сказав йому справник,— посадити тебе в міський острог, відшмагати нагаями і заслати потім на поселення, але я заступився за тебе і попросив тобі прощення. Розв'язати його.
Хлопчика розв'язали.
— Дякуй же панові,— сказав справник. Хлопчик підійшов до Кирила Петровича і поцілував у нього руку.
— Іди собі додому,— сказав йому Кирило Петрович,— та надалі не крадь малини по дуплах.
Хлопчик вийшов, весело стрибнув з ґанку і пустився бігцем, не оглядаючись, через поле в Кістеньовку. Добігши до села, він зупинився біля напіврозваленої хатини, першої з краю, і постукав у віконце; віконце піднялось, і стара жінка виглянула.
— Бабусю, хліба,— сказав хлопчик,— я зранку нічого не їв, помираю з голоду.
— Ах, це ти, Митю, та де ж ти пропадав, бісеня,— відповіла стара.
— Після розповім, бабусю, ради бога, хліба.
— Та зайди ж до хати.
— Ніколи, бабусю, мені треба побігти ще в одне місце. Хліба, ради Христа, хліба.
— Який непосидючий,— пробурчала стара,— на ось тобі скибочку,— і сунула у віконце шматок чорного хліба. Хлопчик жадібно його вкусив і жуючи миттю подався далі.
Починало смеркати. Митя пробирався токами і городами до Кістеньовського гаю. Дійшовши до двох сосон, що стояли передовою сторожею гаю, він зупинився, оглянувся на всі боки, свиснув свистом пронизливим і уривчасто і став слухати; легкий і протяжний свист почувся йому у відповідь, хтось вийшов із гаю і наблизився до нього.