— Богдане, Богданчику, ти?! — шелестять її слова, повертаючись до тих років, коли він із Яриною ходив до школи.
— Я, тітко Маріє,— не знати чого думає, що вона могла б йому бути матір’ю, підіймає на неї наморожені, нашмагані сніговицею вії і боїться, щоб на них не затремтіла його туга.
— Який же ти зав’южений.
— Здалеку йшов.
— Напевне, з науки?
— З науки. Я зараз обтрушуся,— хотів піти до дверей.
— Обтрушуйся тут. Замерз?
— Замерз, тітко Маріє.
— Погрійся біля печі. Там весільні страви стоять, тільки весілля не буде. Може, чув: утекла Ярина від свого нареченого.
— Чув.
На очах жінки висіклись темпі краплини:
— Де тепер моє дитя студить душу в таку хуртовину?.. Чуєш, як стогне вона... Хоч би з дороги не збилась, хоч би знайшла якесь пристанище.
— Будемо надіятись, тітко Маріє,— не знає, чим утішити жінку, яка могла б йому бути за матір, а сам наздоганяє поглядом і Яринку, і сани, і коня. "Хоч би не збилась вона",— повторює в думці слова Іванихи.
— Ти не судиш мене, Богдане?
— Чого ж я маю судити вас?
— Багато тепер суддів і осудців розвелося, ох, як багато. Ось перед тобою заходив наш дяк — хотів авансом до весілля випити чарку. А коли довідався про таке, потряс усіма патлами і сказав, що мир безперестанку погибав через революції і жіноцтво. Впивався моєю горілкою і судив революцію, і мене, і доньку мою. Сідай, Богдане. Ти вже дома був?
— Ні.
— Ой! — зойкнула жінка.— Як же так?
— І сам не знаю як.
Неясний здогад ворухнувся в погляді жінки, але вона його пригасила віями, так схожими на вії Яринки.
— То я тобі вечеряти поставлю, ти ж здорожився,— заметушилась, підійшла до печі, де вигрівались весільні пахощі.
— Не треба, тітко Маріє.
— Як це, не треба? Ось у мене і казенна горілка стоїть.
— Я, тіточко, такого зілля поки що не п’ю:
— Чула, чула про це, хоч ніколи но навідувався до пас.
Вони зустрілись поглядами, і він знов побачив, як у її скорботних очах ворухнувся здогад, та за ним стояв не осуд, а співчуття. Затинаючись, ніяковіючи, він спитав:
— Куди ж могла податись Яринка?
— Хто ж його знає,— задумалась мати.— Лише дві дороги має вона: або в Старий Майдан до Надійки, або в Донбас до Бориса. Мій урвитель, Омелян, значить, уже подався навздогінці за нею. Хоч би не наздогнав.
— Де Старий Майдан, я знаю. Може, ви дасте Борисову адресу?
— Ой Богданчику, ти її також будеш шукати?
— Напевне. А ні — хоч листа напишу.
Іваниха підійшла до божниці, вийняла звідти податки, страховки, листи, поклала їх на стіл, де лежали хліб і калина.
— Розбирайся в них, як розберешся.
Він одразу запам’ятовує адресу і збирається йти. Тоді жінка охоплює його руки, головою принада до його засніженого, що вже береться росою, плеча.
— Що мені, Богдане, в цьому світі робити? — І вже за її сльозами зникає здогад, а стоїть одна материнська печаль.
— Дарма, дарма, все якось перемелеться, от побачите.
Стукнув вітер у вікно, Іваниха метнулась до нього, а потім зітхнула:
— Тепер підуть усі мої ночі на безсоння, як у війну... Будь здоров, Богданчику. Хай твоя матір не плаче за тобою, як я за своєю найменшою.
— Бувайте здорові,— цілує в щоку жінку, що могла б бути йому другою матір’ю. На тремтливих устах він виносить присмак її сліз і знову, неначе п’яний, виходить у заметіль. І враз його наздоганяє зламаний голос Іванихи. Він зупиняється, жінка швидко підходить до нього і щось тиче в руку.
— Ось тобі, Богдане, весільний жайворонок. Як не маєш подарунка від доньки, то май хоч від мене.
Він підносить розкриленого птаха до очей, проводить рукою по його солодких пшеничних крилах і має гірку втіху: все-таки ліпше отримати весільну пташину з рук матері, аніж од чужої нареченої... Де ж вона тепер? Де ж? Хлопець ще раз прощається з Іванихою, кладе теплу неживу пташину в кишеню і виходить з подвір’я, де все поривається влетіти вгору намерзлий стіжок.
Вдома, видко, ще не спали — у вікнах стояло вкручене світло. Двері і досі були незачинені. Богдан тихцем увійшов до хати, ступнув пару кроків і, за щось зачепившись, ледве не розтягнувся на долівці. Тепер він побачив, що тут на сіні спало кілька нічліжан.
— Хто це порозкидав стільки ніг? — кинув погляд на стіл, за яким сиділи батько, мати і... старий Шаламай.
— Та це мої діти відлежують боки! — засміявся музика і, пізнавши Богдана, здивовано прогнув брови.— О, студент!.. Теж прийшов підночувати?
— Та...— зніяковів хлопець.
— Богдане, синку,— з несподіванки аж застогнала мати. Лагідна, як літо, вона несе йому назустріч і занепокоєння, і радість, і усмішку.
— Це ваш син?! — ще більш здивувався музика, перехопив застережливий Богданів погляд, крекнув і поклав вії на половецькі очі.
— Як же ти, Богдане, добирався у таку негоду? — встає з-за столу поставний, високочолий батько.
— Як міг, так і добирався,— зиркає на музику.
— І нащо ж було вириватись у таку хуртовину? — зажурилася мати.
— Захотів твоєї картоплі з капустою і пришелепався — ноги ж не куповані,— підійшов до сина, розгладив шпакуваті вуса, почоломкався.— О, видать, добре тобою вихала метелиця — ледве на ногах тримаєшся.
— Ще б пак! — буркнув Шаламай.
— Давай, стара, мерщій щось вечеряти сипу.
— Тільки спати,— парубок, видихаючи мороз, сів на тапчан і почав скидати чоботи.
— Богдане, хоч картоплі печеної,— затурбувалася мати.
— І трохи меду. Сам варив із щільників,— подав батько чарку янтарного питва.
Богдан її перехилив, а Шаламай скривився:
— Такий мед треба не пити, а прислухатись до нього,— він приголубив чарку і підніс її до вуха.
— Що ж ви там чуєте?
— Червень, сонце і дзвін бджоли.
— Мені сьогодні цілий день гуділи бджоли,— ледве посміхнувся Богдан.
— Добре, що не вовки трубили,— буркнув у вусища Шаламай і повернувся до незакінченої розмови: — Не вміємо, Василю, ми господарювати, не вміємо. Таку вже магнітну силу взяв папірець над землею, що безсиліємо і ми, і земля.
— Наш Туровець господар, та сидить над ним балаболка, що жита від рису не відрізнить, і керує.
— Хворостенко?
— Він же.
— І нащо вам ото знову у політику вдарятись! — гримнула мати.
— Та ми ж не про політику, а про зерно говоримо,— заспокоїв її батько.
— Тепер і зерно політикою стало,— відрізала мати.