— Це ж Васюта силоміць наставив мене. Хіба ж я добивався собачого місця?
А тут як нападуться на нього, і жінка, і старші діти, то він заприсягся, що більше й не гляне в наш бік. Ну, а Васюті щоранку казатиме, що в нас нікого не було.
— Хто ж у нас начальник поліції?
— Пан Пасикевич, сам він малий, як гусак, а шкодливий, неначе тхір.
— Он воно що! — насупився Богдан.— "Довився мотузочок до самого кінця. Виходить, таки зустрінемося з Пасикевичем у тісних суточках".
— Значить, нам уже є до кого заглянути в гості,— безтурботно сказав Северин, а мати одразу ж поблідла, застережливо замахала потемнілими від сонця і праці руками й знову вийшла надвір.
— Тату, а про партизанів нічого не чути?
Батько пильно поглянув на Богдана і Северина:
— До них думаєте?
— До них.
— Що ж тобі сказати? У наших лісах орудує Максим Туровець, і добре орудує, кажуть, навіть свої машини має. Та й Хворостенко десь закопався, але не чути, щоб бився з німцями. Може, силу збирає? Ну, а де їх розшукати, не скажу.
— А коли я до жінки Туровця загляну?
— І не подумай, сину! Там теж сторожі приставлені. Артемон Васюта сподівається на Туровцеві заробити землю. От уже до чого дійшло тепер.
Після вечері Богдан і Северин пішли спати в клуню на сіновал.
— О боже! І рядно в, і подушки є! Хто б міг подумати про таку розкіш?! — забурмотів Северин, пірнаючи в пахуче лугове сіно.— І навіть чоботи можна скинути.
Тетянка почула це бурмотіння, підійшла до клуні і тихо заговорила в щілину поміж цівками:
— Тихіше мені гомоніть.
І у відповідь почула здивований і вдячний Богданів голос:
— Спасибі, зіронько, спасибі.
— Спіть мені,— вже зашепотіла тільки собі й Богдану.
— Сплю,— відповів їй і собі.
Дівчина посміхнулася, подивилась на небо, де в осінніх одволожених гніздах непокоїлись воєнні зорі, й тихо пішла додому. З темряви вийшла знайома висока постать.
— Це ти, доню?
— Я.
— Чого ж так пізно?
— Помагала тітці Ганні,— й притулилась головою до батька, як би мала притулитись до когось іншого.
* * *
Вже п’ятий день вони блукають по лісах, ночують у забутих копичках сіна чи проти неба на землі і знов обнишпорюють і густолісся, і рідколісся, і яри, і заболочені нетрі, та ніде й сліду партизанського. Іноді зустрінуть грибаря чи лісоруба, але ті на їхні питання лише знизують плечима та й поспішають подалі, бо хто знав, що за люди вештаються по лісі: свої чи ті, що прикидаються своїми. І раптом опівдні п’ятого дня несподіване: "Стій! Руки вгору!"
І радість, і страх пронизали тіло: нарешті свої чи ті, що прикидаються своїми. Богдан і Северин неохоче підіймають одерев’янілі руки, а з лісу виходять двоє з гвинтівками напоготові, на їхніх картузах навскіс нашиті червоні стрічки.
— Хто такі?
— З оточення виходимо,— радіючи, відповідав Богдан.
— Довгенько виходите,— проколюють гострі насмішкуваті очі.— А чого зброя німецька?
— Розжилися.
— Де розжилися?
— Підірвали машину.
Партизани переглянулись, один з них чогось нахмурився.
— Документи!
Богдан і Северин лізуть до кишень за червоноармійськими книжками, і раптом той, що стоїть збоку, здивовано питає:
— Це не Богдан Романишин?
— А ви хто?
— Я Зимородок, з районної газети, де ви друкували свої вірші. Я ще сумнівався, чи варто їх уміщувати, та Погрибінський наполіг. Куди ж ви тепер?
— Спочатку думали пробитись на схід, а тепер шукаємо партизанів.
— От, можна сказати, й найшли,— каже Зимородок і затинається.
— Нарешті,— полегшено зітхає Богдан.
Але Зимородок чогось із жалем дивиться на нього, а потім іде в ліс по командира.
Як довго тягнуться ці жадані хвилини. От і недаремно каралися й мучились вони по всіх усюдах. Нарешті і їхня зброя, і сила знадобляться на щось.
З лісу почулися два голоси: один щось гаряче переконував, а другий уперто заперечував. Богданові здалося, що він десь чув цей голос. Та це ж Костянтин Хворостенко! І ось сам Хворостенко обережно виходить з гущавини, обережно підходить до Богдана і Северина, обмацує підозрою і їх, і їхню зброю, потім скидає сувору зелень очей на Богдана:
— Так що, студенте?
Чого він так учепився в це слово й одразу ним пригасив радість зустрічі з партизанами? Переборюючи себе, Богдан стримано сказав:
— Просимось до вас у загін.
— Можеш і не проситись, бо не візьмемо.
— Але чого? — скрикнув Богдан.
— Чого? — перепитав Хворостенко.— А ти ніби не знаєш?
— Не знаю.
— Тоді можу пояснити: ми тих, які попали в оточення, не беремо. Запитань більше нема?
Богдан спалахує:
— Ні, є запитання! І все-таки чого ви нас не приймаєте до загону?
— І це можу пояснити. Ти чув біблійну легенду про сім пар чистих і сім пар нечистих?
— Чув.
Хворостенко смакує своїм словом:
— Так Ной у свій ковчег колись міг брати чистих і нечистих, а ми в свій ковчег беремо тільки чистих.
Северин і Богдан оторопіли від такої образи.
— Чого ж ви нас одразу вписали в нечисті?!
— А хто мені, студенте, чи як тебе, заповнить оту анкету, що ви робили з першого дня оточення? — чавив і розчавлював їх Хворостенко.— А може, ви запродались і прийшли до нас як таємні агенти?
— Ви збожеволіли на підозрі! — скрикнув Богдан.
— А ти обережніше мені висловлюйся! — почервонів Хворостенко.— Бо за такі словеса і свинець вліпимо в рота.
— Ви б його краще ворогу вліпили! — осатанів Северин.— Який чистий у затишку знайшовся!.. Ходімо, Богдане, подалі від гріха! — Коли і вони зникли в лісі, Зимородок з докором сказав Хворостенкові:
— І нащо ви, Костянтине Прокоповичу, так грубо? Хіба ж не видно, хто вони? Це такі, що он як би воювали.
Відповідь Хворостенка ошелешила Зимородка:
— Помовч, розумнику. Нам тут головне не воювати, а зберегти кадри.
Після цих слів навіть занадто обережний Зимородок прикинув, що йому не по дорозі з Хворостенком.
А тим часом, приголомшені й люті, Богдан і Северин поспішали в інші ліси. Здавалось, вони тікали від того страшного місця, де так поранили їхні надії, розтоптали їхню гідність, їхню гордість.
— Гарний у тебе землячок, тільки бог йому смерті не дає,— нарешті заговорив Северин.— Це ж треба таку базу підвести! Багато в тебе є таких землячків?
— Це єдиний, унікум. Колись, як розкажемо про такого, не повірять.