— Ти про які нори заговорив, коли до нас, може, ворог прийшов?
— Так я ж знаю, що ти не дуже голосуєш за теперішню власть.
— Я не дуже її вихваляю, бо в молодості і по дурості думалось про іншу. Але всяка влада від бога і Радянська — теж.
Артемон недовірливо покосував на Омеляна: чорнить, петляє, вививається, хитрюга. А для чого?
— Щось ти свічки за неї ніколи не ставив.
Омелян зміряв його пуголовками очей, які затверділи, наче в кригу вмерзли:
— Свічки я за Радянську владу не ставив, це правда, але зараз, може, і життя поставлю: маю спіймати ворога. А ти як собі хочеш — можеш і в нору залізти, тобі, як бригадиру, видніше.
Васюта перелякався: от тобі й Омелян! От тобі й спільник! Він зможе і Снігурського спіймати, і на нього, Артемона, тицьнути пальцем.
— Та що ти, Омеляне, то я пожартував.
— І я теж ніби пожартував,— так вимовив і так щось недомовив, що на спині в Артемона завовтузився клубок шершнів. І він відчув, як до Омеляна, що досі ходив під ним, почала переходити влада над ним.
— Що ж тепер нам робити? — спитав запобігливо, як ніколи раніше не запитував.
— Що? — аж підростав Омелян.— Я зараз же піду до Софії Петрівни, ніби по книжку, їй-бо.
— Почекай,— запопадливо виявляє турботу.— А коли замість книжки одержиш кулю?
Омелян зітхнув:
— І це може бути. Зате люди знатимуть, що я не такий, яким видавався їм.
"Отак можна й набити собі ціну, ще й когось уцінити. І чого я, дурень, до цього не додумався?" — дедалі більше гнівався на себе Артемон.
— То я пішов, а ти зразу ж біжи до правління, бери людей — і сюди! — Омелян обернувся і рівно, щоб бачили його хоробрість, пішов до оселі вчительки.
Артемон і тут позаздрив йому: іде так, наче й справді має взяти книгу. Що тільки надрукується в ній? Ще, гляди, доведеться над ним чи свічку ставити, чи псалтир читати...
Страх прийшов до Омеляна тільки тоді, коли поклав руку на солом’яний дідух, що охопив двері, й почав намацувати клямку. "Поки знайду клямку, він відтягне курок". Та силою волі чоловік причавив боягузтво і потягнув на себе хатні двері, що по якійсь дурості були незачинені. От і стає Омелян біля порога, набирав в ноги, в душу дрижаків, а в нього з опаскою ввірчує насторожений погляд вилицюватий Мирон Снігурський. Правда, ніякої зброї в його руках не було.
— Добрий вечір вам, чоловіче! — ніби не впізнає його Омелян.— А наша вчителька дома?
— Ні, її немає,— не спускає з нього викруглених очей Снігурський і опускає руку в кишеню.
"От і кінець!" — блідне Омелян, хоче кинутись на Снігурського, та раптом відчуває, що ноги його не несуть, що втратив усю сміливість, яку в молодості мав. Він відхиляється і приростає спиною до дверей: що буде, те й буде. І жаль йому стає себе і свого життя: пропетляло чорт зна по якому.
— Ти дуже перелякався, Омеляне? — криво посміхнувся Снігурський і вийняв з кишені цигарки.— Закуриш?
— Ой! Так це ви, пане сотнику?! — ніби тільки зараз пізнає його Омелян, і починає виходити з криги страху, і знову перепитує: — Це ви, пане сотнику?
Снігурський зібрав докупи кущі брів:
— Ні, Омеляне, пан сотник помер п’ятнадцять років тому.
— А хто ж ви тоді будете?
— Кооператор. Комерсант!
— Комерсант? То ви, виходить, повернулися з-за кордону і сумирно десь проживаєте собі? — прокинулось розчарування. А він даремне і се і те шеретував у голові.
Снігурський поморщився, закурив ненаську цигарку і втомлено сказав:
— Знаєш, Омеляне, я зараз прибився до своєї жінки і хочу говорити тільки з нею, а більше ні з ким.
— А де ж вона? Я прийшов до неї по книжку.
— Її немає. Не знає, що так мало часу в чоловіка.
— То вона й не знає про ваш приїзд?! — знов ожива надія, що цього вечора йому посміхнеться фортуна. Хоч би тепер вчепитися за її поли, хай навіть переступивши через чиєсь життя.
* * *
Захекавшись, Артемон увірвався до кабінету Туровця і всім рукавом тернув по росі, що вийшла на чоло.
— Що, за тобою сто вовків гналось? — відривається од паперів голова.
— Гірше, Максиме Павловичу, набагато гірше! — дихає, мов ковальський міх.— У нас об’явився шпигун! І ми його з Омеляном вислідили. Діла!
— Ти з Омеляном? Це з перепою? — на повних потрісканих устах Туровця, в його темно-сірих очах і навколо кібчастого носа затанцювала насмішка.— Ось хто найпильніший у нашому селі! А ми й не знали. Діла!
— А ви не дуже насміхайтесь,— образився Васюта.— Ви мали геройство за громадянську війну, а геройство може бути й тепер. Бо поки ми теревенимо, Омелян, можливо, й душі позбувся.
Але й це не розжалобило Туровця, він так само насмішкувато сказав:
— Людина не може позбутися того, чого в неї немає.
— І ви туди! — витирає чоло другим рукавом.— Багато хто грішить на Омеляна, але сьогодні доведеться їм міняти пластинку. Омелян оце щойно, життя не шкодуючи, сам на сам пішов на шпигуна.
— Де ж він такого дурня знайшов?
— Коли скажу, не повірите: у хаті нашої вчительки, у хваленої вашої Софії Петрівни Снігурської, якій вірять і довіряють усі. Зараз же подзвоніть у район, та й біжімо на допомогу Омеляну.
Відповідь Туровця приголомшила Васюту.
— Ти ввесь час хвастаєшся за своїм Омеляном, допомагай йому й зараз.
— А ви не будете?
— Ні.
— Ви відмовляєтесь?! — Артемон незрозуміло і навіть перелякано поглянув на голову.
— Як бачиш.
— Оце так! Не чекав такого! — обурився, але одразу чогось і зрадів Артемон, вискочив з кабінету й бігцем подався на пошту, де молодесенька телефоністка, нахилившись над романом, переживала чиюсь любов.
— Ой, це ви? — злякано поклала руку на роман.
— Зараз же з’єднай мене з Хворостенком! Тут таке робиться! Диверсія! — одним духом вихекнув Артемон.
Дівчина, розпашіла від чужої любові, кинулась до своїх патронів, щось злякано заальокала і через хвилину подала йому трубку.
— Прошу вас! — В очах її одразу почав виростати образ Васюти.
— Що там, Васюто, в тебе? — почув напівсонний голос Хворостенка.
— Костянтине Прокоповичу, дорогенький, у нас, у селі, значить, об’явився закордонний шпигун!
— Що? Шпигун?! — Артемон почув, як з голосу Хворостенка обтрушується сон.
— Істинно так! Ми його культурненько вистежили з Омеляном Безкоровайним!
— З Омеляном Безкоровайним? — недовірливо перепитав Хворостенко.— Та він же бандит бандитом.