На Тетяниній хусточці задзижчала бджола і полетіла за взятком.
— Бджола на роботу, а ми з роботи,— з жалем сказав Богданів батько й, оброшуючись, попрямував до стиглого вівса. Він трохи пройшов борозенкою, раптом зупинився і гукнув: — Богдане, перепілчине гніздо!
Тетянка, Богдан і Саливон підійшли до вівса, схилились над будь-як звитим незахисним гніздечком, у якому від птахів залишилося кілька мокрих пір’їнок.
— От уже й осінь,— сказав Богдан і поглянув на дівчину, що стояла, наче весняночка.
Батько підворушив рукою гніздо, знайшов якусь грудочку, стиснув її пальцями, здивувався, а потім спохмурнів.
— Гляньте, що знайшлося в гнізді,— і показав обліплену іржею знахідку.
— Куля,— спохмурнів і Саливон.
— Німецька! — уточнив тато.— Це ж треба стільки пролежати і не згнити, а ще й забратися до гнізда пташини.
"Життя і смерть!" — і подумалося про той неспокій, що його нагнітав у світі несамовитий фюрер. Богдан поглянув на захід. Там і досі мертві блискавки перекраювали оксамити неба.
А потім знову пішла мова про щодення: і про врожай, і що сьогодні вже розвозять по дворах перший хліб, а завтра почнуть молоти вітряки. Та все одно паскудна знахідка — нема-нема та й дасть про себе знати, бо й Саливон, і батько черпнули ківш лиха на германській війні. Та й посивілий вітряк, що й досі скапував сльозою, теж пам’ятає, як з його середини вибирали контрибуцію...
* * *
Вітряки продрімали переднівок і не помітили, як від них почало відходити літо. Прокинувшись, вони перелякано, мов діти, замахали руками:
"Куди ж ви, ма-а-мо?! Не покидайте нас. Побули з житечком, побудьте і з соняшниками".
За сумом дальніх стернищ, в іконостасах соняшників, на мить зупинилося літо, поправило злинялу хустку, серп загойдався на його плечі, і посміхнулось чи всьому світу, чи тільки вітрякам: "Працюйте, діти, не лінуйтесь",— і пішло стежиною в гості до осені.
Застогнали вітряки, вхопилися руками за приполи вітру та й почали перемелювати свій смуток людям на борошно.
В передосінніх днях в велика радість нового хліба. І починається вона з вітряка, до якого тепер заїжджаються і заїжджаються люди, над яким пролітають і пролітають пташині ключі. Біля пташиних крил виростав наш хліб. Так воно і повинно бути, але чи буде так?
Що ж стривожило тебе, та ще під крилами вітряка?
Знову стала в очах ота знахідка в перепелиному гнізді. Пережила вона кайзера, пережила Гінденбурга і долежалась до Гітлера. Не думати б про це, та не можна не думати, бо хто живе тільки одним днем, той несе трагедію собі й іншим.
А дорогою під помах крил їдуть і йдуть люди, і радість нового хліба стоїть у їхніх очах.
— І ви, Богдане, вибрались на вітряк? — зіскакує з воза Салявон Литвинчук і пускає коні ступом.
— Та хоче мати спекти на дорогу нового хліба.
— Дивіться ж, ніде не забувайте нашого хліба.
— А що Тетянка робить?
— Товчеться біля копиць, мов журавка,— і під ідольським золотом вусів стрепенулася добра батьківська посмішка.— Послала доля донечку.— Так про своє дитя могла б сказати тільки матір, але матері не було, тому й перейшла така мова до батька.
У вітряку тепер завізно, і гамірно, і добре від рясноти людських очей. Увесь білий од борошна мельник чаклує біля скрині, пальцями перетирає муку, підносить її до носа й до рота,— смакує свіжим мливом. Побачивши Богдана, кивнув йому напатланою головою, кинув погляд на кіш.
— Зараз будеш засипати.
— Та я ще встигну,— нащо йому молоти наперед людей, що раніше приїхали.
— Гляди, коли маєш час.
— Я вам, Богдане, і змелю, і привезу. Це мені з руки,— сказав Саливон.— Ідіть собі в село.
І він поніс у вечір пахощі нового хліба, добрі людські голоси, і гудіння крил вітряка, і вчорашній дощ, і рожеві долоні розквітлих гречок.
Щось дивовижне робилося з ним, душа розсовувала якісь межі, насочувалась дзвонами землі і таємницею слова. Ось воно і виплеснулось, як учора виплеснулась стріла громовиці.
Збиваючись із дороги, збиваючись із ритму і всім тілом находячи його, він видобував щось таке, чого досі не знаходив у своєму слові. Яке воно було вбоге, і як він насмілювався турбувати ним людей?..
Як пахнуть гречки, як пахнуть гречки, притулившись до темних маминих грудей. І для чийого дівочого плеча перегнулося в небі коромисло веселки?..
Зашелестіли в темряві несподівані рядки, зашелестів дощ; де ж сховатись од нього?
Він поглянув на небо. Воно роїлося зорями, воно і не снило дощем, тільки, може, в росах під ногами затримались краплини вчорашньої зливи. Богдан щасливо засміявся... Оце він, здається, і переступив межу якогось таїнства й написав те, що, не червоніючи, можна комусь показати.
II
У молодості ми всі від дороги чекаємо казки. І вона справді приходить чи пробігає дорогами твоєї юності і лише коли-не-коли зупиняється біля нас. Дорого, мила дорого, і сум верби, і тополина задума біля тебе, і блакитна з айстрами хмарин хустка неба над тобою — як усе це разом схоже на пристановище синього птаха! Тільки де він?..
Але сьогодні казка почалася не з дороги, а з візника, про яких уже стільки писалося в книжках. Не порушуючи традиції попередніх візників, цей теж знайшовся в районному центрі на базарі, і теж був дотепним, і одразу ж здивував Богдана, коли простягнув для знайомства заврунену ластовинням руку:
— Панас Михайлович Філозоп.
Богдан з того дива кинув вії ближче до брів:
— Як, як?
— Вас дивує ім’я з батьком чи тільки прізвище? — і собі запитав візник. На буйному непідстриженому вогні його чуприни, вусищ і бороди жертовно підсмажувалось і розбризкувалось веснянками заповзяте обличчя.
— Та...— зніяковів Богдан.
— Не тільки вас дивує моє прізвище. Я вже звик до цього,— розважливо мовив Панас Михайлович.— Одного разу я од свого прізвища мав не тільки подив, а й зиск.
— Від кого?
— От скажу — не повірите: від самого гетьмана Скоропадського.
— Від Скоропадського? — неприємно здивувався Богдан, який мав у душі тільки глибоке презирство до слухняної кайзерівської маріонетки, що й досі жила у Берліні, але вже не на кайзерівських, а на гітлерівських харчах.
— Ви були в Скоропадського?
— Ні, для чого ж? Він був у мене,— і не посміхнеться чоловік.— Був, коли його державна варта виписувала шомполами на мужицьких спинах закони. Тоді нам по згорнутому в дудку списку всипали кожному по двадцять п’ять шомполів. А коли дійшло до мого прізвища, гетьманці розреготалися і зробили привілей — дали тільки двадцять шомполів. Але від того давнього зиску нема ніякого прибутку тепер: шануючи моє постраждале місце, не садовлять мене по президіях.